Читати книгу - "Чінгісхан"

всіх обдарував, усіх синів наділив улусами[87], чому ж ти забув зробити наступником твого найменшого маленького сина, Кюдькана?

Каган випустив косу, довго сопів, нарешті сказав:

— Я оберігаю і хлопчика, і тебе… Тому я і не оголосив його наступником. Монголи ніколи не стануть любити і слухатися сина меркитки.

Кулан впала на коліна.

— А ось я не боюся любити єдиного і найкращого в світі, найнезвичайнішого з людей, сина меркитки, тебе, мій повелителю, посланого самим небом, тому що твоя мати, велика Оелун, була не монгольського роду, а з мого племені меркитів.

Чінгісхан захрипів, підвівся.

— Так, ти сказала до ладу! Про це всі забули. І хай не згадують… Твої слова я збережу в моєму серці. Нікуди не смій виїздити. Розклади знову килими. Після воєнних нарад з нойонами я приходитиму до тебе, моя маленька рись, моя жадана, моя Кюсюльтю!

І каган, важко ступаючи, вийшов із юрти. Кулан підвелася, звівши брови, поволі, в роздумі намотувала на руку свою довгу чорну косу. Вона покликала служницю. Китаянка міцно спала, притулившись біля стінки. Кулан розбудила її ударом маленької ноги і сказала:

— Грубіян! Мало не зламав руку!.. Розстели знову килими! Вплети ще жмуток кінського волосся в мою косу, — дикун мало не одірвав її! Завтра великий обід з іноземними послами. Дістанеш китайське голубе плаття, гаптоване срібними квітами…

Розділ восьмий
КАГАН ЛІЧИТЬ ПО ПАЛЬЦЯХ

Каган, обдумуючи те, що говорила «розлючена рись», тихо обходив курган. Перед ним знову підвелася тінь. Вони обмінялися паролями: «Чорний Іртиш» — «Підкорений всесвіт!» Каган пізнав у вартовому свого старого нукера, що супроводжував його в усіх наскоках.

— Що почув? Що побачив?

— Там, у далеких горах, багато вогнів. Бачиш, немов намисто з зірок, — це багаття жителів цієї рівнини, що втекли з своїми стадами в гори. Вони бояться нашого війська.

— А що поміж себе кажуть нукери?

— Кажуть, що ми всіх баранів доїдаємо, що коні об’їли всю траву і вже скубуть коріння, що мечі просять крові. Тому кажуть: великий каган мудріший за кас, він усе бачить, усе знає, скоро поведе нас туди, де всього вдосталь і нашому і кінському животу.

— Правильно! Каган усе бачить, усе знає, про все подумав. Побіжи мерщій до начальника тисячі Чагана. Скажи, що ми наказуєм зараз же сідати на коня, взявши з собою шість сотень.

— Зараз побіжу, мій хане!

— Стривай, скажи іще Чагаиу, що я буду загинати пальці і ждати його тут, на кургані, перед цим лужком.

Монгол, перевалюючись на кривих ногах, побіг униз з горба, а каган, опустившись на п’яти, нерухомо сидів, наставивши велике вухо, і прислухався до звуків, що линули з темряви. Він став сам собі лічити: «Раз, два, три, чотири…» — і коли долічував до сотні, то загинав один палець.

Місяць поволі котився в небі, то загортаючись у хмару, то знову виринаючи на темне небо, і тоді юрти нукерів, що широким кільцем розтягнулися навколо горба, то виднілися чіткі й близькі, то зникали в тінь від хмари і темніли невиразними плямами.

Коли каган долічив до двохсот і загнув другий палець, між юртами забігали тіні, кілька нукерів навскач помчали в туманний степ. По всьому табору пролунали гортанні крики:

— Тривога!

А каган так само нерухомо сидів і спокійно лічив третю сотню, потім четверту… Здалеку було чути глухий гомін, він усе посилювався, і каган розумів, що це скаче табун з тисячі коней. Табун мчав усе ближче і разом спинився біля підніжжя горба. До кагана донісся гострий запах кінського поту, і налетіла хмара куряви, яка на мить сховала увесь табір.

Каган усе ще лічив і загинав пальці. З табуна було чути вищання і глухі удари, то брикались жеребці. Низьким, хрипким голосом каган проревів:

— Чагане! Ойє, Чагане!

— Ойє, слухаю! — протяжно з темряви долинула відповідь.

— Я загнув уже шість пальців! Чому баришся?

— Загни ще два, і ми всі будемо на конях!

Місяць знову виплив з-за хмар і яскравим світлом осяяв коло між юртами, куди звідусіль бігли монголи. Одні тягнули сідла і пітники, інші вели до своїх юрт коней, треті навскач проносились до своїх заздалегідь визначених місць.

Каган лічив далі. Він загнув сьомий палець і обернувся, почувши позад себе кроки. Двоє нукерів вели осідланого буланого коня Чінгісхана. Схопившись рукою за гриву, він піднявся в сідло і поволі виїхав на виступ горба. Позад нього вишикувалося сім нукерів; один тримав прапор з тріпотливими кінцями.

Перед каганом ще в усіх напрямах пересувалася гуща коней і вершників. Але всі вони швидко ставали на відомі їм місця, і не встиг іще Чінгісхан загнути восьмий палець, як перед ним уже струнко простягнулися шість рядів вершників, по сотні в кожному ряду, а спереду вишикувались начальник тисячі Чаган і поблизу нього кілька охоронців-тургаудів.

— Чагане, до мене! — гукнув Чінгісхан.

Чаган підскакав до горба і зупинився за три кроки від кагана.

— Ти поїдеш до тієї гори, куди втекли всі харачу (простонароддя, бідні кочівники) і всі довговухі зайці з степу. Ти приженеш сюди всю їхню худобу і не випустиш з рук жодного барана. Вперед!

Чаган повернув коня і