Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

живої істоти. Двейнове підборіддя на плечі стало для Траута таким же нищівним, як содомія.

— Це вона? Це вона? — сказав Двейн, вихоплюючи Траутів роман «Тепер це можна розказати».

— Так… це вона, — квакнув Траут.

На його величезне полегшення Двейн забрав підборіддя з його плеча.

Тепер Двейн почав поспіхом читати, неначе виголоднілий за друкованим словом. І курс швидкочитання, який він пройшов у Християнській асоціації молодих чоловіків, дозволив йому як досконалій свині поглинати сторінки і слова.

«Дорогий сер, бідолашний сер, відважний сер, — читав він, — ви є експериментом Творця Всесвіту. Ви єдине створіння у цілому Всесвіті, наділене свобідною волею. Ви єдиний, який мусить вирішити, що робити далі — і чому. Всі решта — це роботи, машини.

Деякі люди наче люблять вас, а інші — наче ненавидять, і ви замислитесь чому. Вони є просто люблячими машинами і ненавидними машинами.

Ви зморені і зломлені, — читав Двейн. — А чому б і ні? Звісно, це виснажує, потреба весь час розумувати у Всесвіті, який за своєю природою не розумний».

Розділ 23

Двейн Гувер читав далі: «Вас оточують люблячі машини, ненавидні машини, жадібні машини, безкорисливі машини, відважні машини, боягузливі машини, правдиві машини, брехливі машини, смішні машини, поважні машини, — читав він. — Єдина їхня мета — це вас розворушувати в будь-який мислимий спосіб, щоб Творець Всесвіту мав нагоду спостерігати за вашими реакціями. Вони не відчувають і не мислять більше за годинники вашого дідуся.

Творець Всесвіту тепер хотів би вибачитись не лише за капризне, нахабне товариство, яким він оточив вас під час тестування, але й за паскудний, смердючий стан самої планети. Творець запрограмував роботів так, щоб вони знущалися над нею мільйони років, тож коли ви на неї потрапите, вона буде отруйним, гнилим сиром. Також Він подбав про те, щоб вона була вкрай переповнена, програмуючи роботів, незважаючи на їхні умови життя, прагнути статевих зносин і майже понад усе обожнювати немовлят».

Мері-Еліс Міллер, до речі, чем­піонка сві­ту з плавання брасом і королева мистецького фестивалю, тепер проходила через коктейль-бар. Вона йшла навпростець до вестибюля з парковки, де її батько чекав на неї у своєму зеленому «плімуті» моделі «Баракуда» 1970 року випуску, який він купив у Двейна як вживану машину. Ґарантію дали як на нову машину.

Батько Мері-Еліс, Дон Міллер, був, крім іншого, головою ради з умовно-дострокового звільнення в Шепердстауні. Саме він вирішив, що Вейн Гублер, який знову причаївся поміж вживаними машинами, вже був готовий зайняти своє місце в суспільстві.

Мері-Еліс пройшла до вестибюля забрати корону і скіпетр, щоб того вечора виступити в ролі королеви на бенкеті мистецького фестивалю. Майло Марітімо, адміністратор, внук ґанґстера, зробив їх своїми руками. Його очі були постійно запалені. Вони виглядали мов коктейльні вишні.

Лише одна особа звернула на неї увагу і сказала про це вголос. То був Абе Коен, ювелір. Він сказав це про Мері-Еліс, зневажаючи її асексуальність, невинність і пустоголовість:

— Справжня риба тунець!

Кілґор Траут почув його слова — про справжню рибу тунець. Він постарався зрозуміти, що вони означають. Його розум був завалений таємницями. Сам він міг би бути Вейном Гублером, який тиняється посеред вживаних Двейнових машин під час Гавайського тижня.

Його ступні, обліплені пластиком, щораз більше пекли. Йому вже стало боляче. Ступні корчились і викручувались, благаючи, щоб їх занурили в холодну воду або помахали ними в повітрі.

І Двейн далі читав про себе і Творця Всесвіту, тобто:

«Він також запрограмував роботів писати книжки, і журнали, і газети для вас, і телевізійні та радіопрограми, і вистави, і фільми. Вони писали для вас пісні. Творець Всесвіту змусив їх придумати сотні релігій, тож вам буде з чого вибирати. Він змусив їх вбивати одне одного мільйонами з єдиною метою: щоб ви здивувалися. Вони вчинили всі можливі злочини і всі можливі добрі справи без жодних почуттів, автоматично, неминуче, щоб отримати реакцію від В-А–С».

Це останнє слово було надруковано особливо великим шрифтом і окремим рядком, тож воно виглядало ось так:

«Кожного разу, як ви йшли в бібліотеку, — говорилося в книжці, — Творець Всесвіту тамував подих. З таким сумбурним культурним “шведським столом” перед вами, що ви, з вашою свобідною волею, виберете?

Ваші батьки були сварливими машинами, і жалісливими до себе машинами, — говорилося в книжці. — Ваша мати була запрограмована лаяти вашого батька за те, що він був несправною прибутковою машиною, а ваш батько був запрограмований лаяти її за те, що вона була несправною домогосподарською машиною. Вони були запрограмовані лаяти одне одного за те, що були несправними люблячими машинами.

Тоді ваш батько був запрограмований іти з дому, гупаючи і гримаючи дверима. Це автоматично перетворювало вашу маму на плакучу машину. І ваш батько йшов до кабачка, де він напивався з іншими питущими машинами. Тоді всі питущі машини йшли в бордель і орендували трахальні машини. І тоді ваш батько волочився додому, щоб стати вибачливою машиною. І ваша мама ставала дуже повільною всепрощальною машиною».

Тепер Двейн звівся на ноги, за хвилин десять проковтнувши десять тисяч слів такого соліпсичного мудрування.

Він штивно покрокував до піаніно-бару. Штивним його зробило зачудування власною силою і правотою. Він наважився не вкладати свою повну силу в просту ходьбу, побоюючись розвалити новий «Голідей Інн» своїм важким кроком. Він не боявся за своє власне життя, Траутова книжка запевнила його, що його вбивали вже двадцять три рази. В кожному випадку Творець Всесвіту його підрихтовував і знову пускав в рух.

Двейн стримувався в ім’я елеґантності радше, ніж безпеки. Він збирався зреаґувати на своє нове розуміння життя вишукано, для двох глядачів — для себе і свого Творця.

Він підійшов до свого гомосексуального сина.

Банні побачив наближення біди, подумавши, що це смерть. Він міг би з легкістю захиститися за допомогою усіх прийомів, яких він навчився у військовій академії. Але натомість він вирішив медитувати. Він заплющив очі, і його свідомість занурилася в тишу невживаних частин його мозку. Ця фосфоресцентна шаль пропливла мимо:

Двейн гепнув Банні в потилицю. Він катуляв його голову по клавішах піаніно, мов диню. Двейн засміявся і назвав свого сина «клята члено­смоктальна машина!».

Банні не опирався, хоч лице його було жахливо спотворене. Двейн відірвав його голову від клавіш і знову тарахнув. На клавішах була кров — і слина, і слиз.