Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

class="p1">Рабо Карабекіян, і Беатріс Кідслер, і Бонні Макмагон — тепер усі разом схопили Двейна, відтягнули від Банні. Це ще більше розвеселило Двейна.

— Ніколи не бити жінку, так? — сказав він Творцеві Всесвіту.

Він влупив Беатріс Кідслер в щелепу. Гаратнув Бонні Макмагон в живіт. Він щиро вірив, що всі вони були нечутливими машинами.

— Ви всі, роботи, хочете знати, чому моя дружина проковтнула «Драно»? — спитав Двейн своїх приголомшених глядачів. — Я скажу вам чому: вона була такою машиною!

Наступного ранку газета надрукувала мапу Двейнового буйства. Штрихована лінія його маршруту почалася в коктейль-барі, перетнула асфальт до офісу Франсін Пефко в його автомобільній аґенції, знову повернулася до нового «Голідей Інн», тоді перетнула Цукровий Струмок і смугу автомагістралі в західному напрямку до роздільної смуги, вкритої травою. Двейна схопили на роздільній смузі два поліціянти, які там випадково опинились.

Ось що Двейн сказав поліціянтам, коли вони надягали йому наручники за спиною:

— Дякувати Богу, що ви тут!

Двейн нікого не вбив у нестямі, але він так покалічив одинадцятьох людей, що вони потрапили до шпиталю. І на мапі в газеті була позначка на кожному місці, де була серйозно поранена людина. Ось ця позначка, дуже збільшена:

На газетній мапі Двейнового буйства були три такі хрестики в коктейль-барі — для Банні, Беатріс Кідслер і Бонні Макмагон.

Тоді Двейн вибіг на асфальт між готелем і парковкою його вживаних авто. Він закричав, щоб негритоси негайно виходили до нього.

— Я хочу з вами поговорити, — сказав він.

Він був зовсім сам. Ніхто з коктейль-бару ще не вийшов за ним. Батько Мері-Еліс Міллер, Дон Міллер, сидів у своїй машині біля Двейна, чекаючи на Мері-Еліс з її короною і скіпетром, але він ще не бачив шоу, яке влаштував Двейн. Його машина мала сидіння, які можна було опустити до лежачого положення, перетворивши на ліжка. Дон лежав на спині, з головою нижче рівня вікон, відпочивав, втупившись у стелю. Він старався вивчити французьку, слухаючи записані на плівку уроки.

«Demain nous allons passer la soirée au cinéma», — говорила плівка, і Дон старався її повторити. «Nous espérons que notre grand-père vivra encore longtemps», — говорила плівка. І таке інше.

Двейн далі викрикував, щоб негритоси до нього виходили. Він засміявся. Він подумав, що Творець Всесвіту ради жарту запрограмував їх усіх поховатися.

Двейн хитро озирнувся довкола. Тоді він викрикнув сиґнал, яким користувався в дитинстві, щоб показати, що гра в хованки закінчилась і дітям, які поховалися, пора йти додому.

Ось що він викрикнув, і сонце сідало, коли він це вигукував:

— Раз, два, три, хто останній — виходи-и-и-и-и-и-и-и.

Людина, яка відповіла на це заклинання, була людиню, яка ніколи в житті не грала в хованки. Це був Вейн Гублер, який тихо вийшов з-посеред вживаних машин. Він заклав руки за спину і розставив ноги. Він став у стройову стійку, що відома як «вільно по-парадному». Цієї стійки навчали як солдатів, так і ув’язнених — як способу продемонструвати увагу, довірливість, повагу і свідому незахищеність. Він був готовий до будь-чого, навіть до смерті.

— Ось ви де, — сказав Двейн, і його очі прищулились з гіркувато-солодким усміхом. Він не знав, хто такий Вейн. Він привітав його як типового чорного робота. Будь-який інший чорний робот підійшов би так само. І Двейн знову повів насмішливу розмову з Творцем Всесвіту, використовуючи робота як нечутливий привід для розмови. Багато людей в Мідленд-Сіті кладе непотрібні дрібнички з Гавайських островів, Мексики чи з якоїсь іншої екзотичної країни на кавові столики, на тумбочки у вітальні чи етажерки — і така дрібничка називалася «приводом для розмови».

Вейн залишався у стійці «вільно по-парадному», поки Двейн розповідав йому, як рік працював керівником «Американських скаутів» в окрузі, коли до скаутської організації приєдналося більше чорних юнаків, ніж попереднього року. Двейн розказав Вейнові про своє намагання врятувати життя чорного юнака на ім’я Пайтон Браун, який у віці п’ятнадцяти з половиною став наймолодшою особою, яка померла в електричному кріслі в Шепердстауні. Двейн тарабанив про всіх чорних людей, яких він наймав на роботу, тоді коли ніхто не наймав чорних, про те, як вони, здавалось, були неспроможні прийти на роботу вчасно. Він також згадав кількох осіб, які були енергійними і пунктуальними, і він підморгнув до Вейна і сказав оце:

— Вони були так запрограмовані.

Він знову заговорив про свою дружину і свого сина, визнав, що білі роботи по суті були такими самими, як і чорні, в тому сенсі, що були запрограмовані бути тими, якими були, робити те, що робили.

Потім Двейн трохи помовчав.

Батько Мері-Еліс Міллер тим часом продовжував вивчати розмовну французьку, лежачи в своєму автомобілі, на відстані лише кількох ярдів.

І тоді Двейн замахнувся на Вейна. Він хотів вдарити його відкритою долонею, але Вейн дуже добре вмів пригинатися. Він впав на коліна, а рука просвистіла в повітрі там, де було його обличчя.

Двейн засміявся.

— Африканський спритник, — сказав він.

То був натяк на своєрідний карнавальний атракціон, популярний, коли Двейн був хлопчиком. Чорний чоловік пропихав свою голову в дірку, вирізану в шматку парусини вглибині намету, і люди платили гроші за право покидати тверді бейсбольні м’ячики в його голову. Якщо вони влучали в голову, то вигравали приз.

Тож Двейн подумав, що Творець Всесвіту запросив його тепер зіграти в африканського спритника. Він зробився хитрим, приховав свої насильницькі наміри видимою нудьгою. Тоді дуже несподівано копнув Вейна.

Вейн знову спритно ухилився і майже негайно мусив знов ухилитися, оскільки Двейн наступав зі швидкими комбінаціями навмисних ударів ногою, долонею і кулаком. І Вейн вистрибнув на кузов дуже незвичної вантажівки, який був причеплений на шасі лімузина «кадилака» 1962 року випуску. Вантажівка належала будівельній компанії «Брати Марітімо».

Нове Вейнове підвищення дало йому змогу побачити поверх Двейна обидва стволи автомагістралі і близько милі Меморіального аеропорту імені Вілла Фейрчайлда, що лежав далі. І в цю мить важливо зрозуміти, що Вейн ніколи раніше не бачив аеропорту, був не готовий до того, що могло статися з аеропортом, коли вночі сідає літак.

— Гаразд, гаразд, — заспокоїв Двейн Вейна. Він був дуже чесним у грі. Він не мав наміру вилазити на вантажівку, аби ще раз вдарити Вейна. По-перше, він втомився. По-друге, він зрозумів, що Вейн був досконалою вивертливою машиною. Лише досконала