Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"

із охоронцем у відповідь ані не засміялися, ані навіть не всміхнулися.

— У нас проблеми зі сном, — мовила Лінді, — тож ми й вийшли прогулятися.

— Прогулятися, — коп роззирнувся по залитому сліпучим світлом приміщенні. — Може, й перекусити щось пошукати?

— Саме так, офіцере! — Лінді й далі говорила геть не своїм голосом. — Трохи зголодніли, знаєте, як то вночі буває.

— Видно, їжа, яку можна замовити в номер, вам щось не дуже, — сказав коп.

— Та так собі, — квапливо пристав на цю думку я.

— Певно, нічого особливого, — продовжував коп. — Стейк, піца, гамбургери, триповерхові сендвічі. Знаю, бо сам щойно замовляв, служба доставки працює цілодобово. Але вам, видно, така їжа не до смаку.

— Ну, ви ж знаєте, як воно, офіцере, — сказала Лінді. — Вся штука в тому, щоб трішки попустувати. Потай кудись пробратися і потягнути шматочок чогось забороненого. Ви ж самі так робили в дитинстві, хіба ні?

Судячи з усього, ні копа, ні охоронця ці слова за душу не зачепили. Коп мовив:

— Вибачте, люди, що турбую, але ж ви самі розумієте, що стороннім сюди вхід заборонено. Крім того, недавно з’ясувалося, що звідси зникли один чи два предмети.

— Та невже?

— Саме так. Ви не бачили тут нічого дивного чи підозрілого?

Ми з Лінді перезирнулися, і вона енергійно захитала головою.

— Ні, — сказав я, — нічого дивного ми не бачили.

— Взагалі нічого?

Охоронець тим часом підійшов ближче і тепер, притискаючись до столу, боком пробрався повз нас. Я збагнув: доки його напарник заговорював нам зуби, він мав перевірити зблизька, чи не ховаємо ми чогось на собі.

— Нічого, — повторив я. — Що саме ви маєте на увазі?

— Підозрілих осіб. Незвичайну метушню.

— Офіцере, невже ви хочете сказати, що в номери хтось вламався? — нажахано запитала Лінді.

— Не зовсім, мем. Але деякі цінні речі зникли.

Я відчував, як пересувається у нас позаду охоронець.

— То ось чому ви тут, — мовила Лінді. — Щоб захистити нас і наше майно.

— Саме так, мем, — коп на секунду відвів погляд і, здалося мені, мигцем перезирнувся з охоронцем, який стояв за нами. — Тож якщо побачите щось дивне, відразу телефонуйте охороні.

Розмова начебто добігла кінця; коп відступив убік, даючи нам пройти. Мені полегшало, і я рушив був до виходу, аж тут Лінді сказала:

— Авжеж, негарно ми повелися, коли притарабанилися сюди шукати їжу. Вже вирішили були почастуватися он тими тістечками, але потім подумали, що все тут приготували, напевне, для якоїсь особливої нагоди і це просто сором — отак узяти й усе зіпсувати.

— У цьому готелі хороша доставка їжі, — озвався коп. — Працює цілодобово.

Я потягнув Лінді за рукав, але її, схоже, охопила манія, характерна — принаймні так частенько пишуть — для багатьох злочинців, яких часом просто-таки нестримно тягне полоскотати собі нерви, наражаючись на ризик викриття.

— А ви самі щось собі замовили, офіцере?

— Певно.

— І як, смачно було?

— Було дуже добре. Раджу вам зробити так само.

— Ходімо, не треба заважати, хай джентльмени продовжують розслідування, — сказав я, тягнучи Лінді за руку, але вона з місця не рушила, натомість говорила далі:

— Офіцере, можна у вас дещо спитати? Не заперечуєте?

— Ну, спробуйте.

— Ви питали, чи бачили ми щось дивне чи незвичайне. А самі ви нічого такого не помітили? Коли зустріли нас, наприклад?

— Не розумію, про що ви, мем.

— Ну, як, у нас же повністю забинтовані обличчя. Ви ж помітили?

Коп пильно глянув на нас, нібито перевіряючи це твердження, а тоді сказав:

— Так, мем, звісно, помітив. Просто не хотів зачіпати нікого особисто.

— Розумію, — мовила Лінді й обернулася до мене: — Дуже тактовно, правда?

— Ходімо, — повторив я і потягнув її за собою, цього разу вже доволі сильно. Поки ми йшли до дверей, я просто спиною відчував погляди, якими проводжали нас обидва чоловіки.

Бальну залу ми перетнули на позір цілком спокійно. Та опинившись за великими обертовими дверима, таки дали волю паніці й мало не бігцем кинулися геть. Рук ми так і не роз’єднали, а тому, доки Лінді вела мене чи не через усю цю велетенську будівлю, раз по раз спотикалися й зіштовхувалися. Нарешті вона затягнула мене в службовий ліфт, і тільки тоді, коли двері за нами зачинилися і ми почали підніматися на горішні поверхи, сперлася спиною об металеву стінку, і до мене долинули якісь дивні звуки: саме так, збагнув я, звучить крізь бинти істеричний сміх.

Коли ми вийшли з ліфта, Лінді знову взяла мене під руку і сказала:

— Ну, от ми й у безпеці. А тепер я хочу кудись вас повести. Таке не можна проґавити. Оце бачили? — вона показала мені картку-ключ. — Зараз подивимось, яка з неї користь.

Завдяки цій картці ми спершу пройшли у двері, на яких писало «Вхід заборонено», а потім у ще одні двері з написом «Небезпечно! Не заходити!», й опинились у приміщенні, де пахло фарбою і свіжою штукатуркою. Зі стін і стелі звисали кабелі, а холодна підлога була чимось поплямлена і вихляпана. Видно там було добре, бо одна стіна була всуціль зі скла — без жодних штор чи жалюзі, принаймні поки що, — й у кімнату жовтавими латками проникало світло знадвору. Поверх цей розташовувався вище навіть за той, де були наші номери: вид на шосе та довколишні терени розкривався звідси такий, ніби ми озирали все це з вертольота.

— Тут буде новий президентський номер, — сказала Лінді. — Я люблю сюди приходити. Поки що ні вимикачів, ні килимів. Але потрохи доводять усе до ладу. Коли я вперше сюди потрапила, тут узагалі ще майже нічого не було. А тепер уже видно, як буде потім. Онде навіть диван поставили.

Посеред кімнати стояло щось вельми громіздке й справді схоже обрисами на диван, хоч і задраповане геть-чисто широкими полотнищами. Лінді підійшла туди так, ніби побачила старого приятеля, і втомлено плюхнулася долі.

— Це все, звичайно, фантазії, — знов озвалася вона, — але я якось трішечки у них вірю. Так-от, я уявляю собі, ніби цей номер готують для мене. Усе ось це. Тому я сюди й пробираюся. Якось мені воно помагає. Помагає будувати моє майбутнє. Спочатку тут