Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"

був повний безлад. А погляньте навколо тепер: усе потрохи набуває форми. Врешті-решт буде просто чудово, — вона поплескала рукою по тканині обіч себе. — Сідайте, серденько, перепочиньте. Я щось зовсім виснажена. Ви, напевно, теж.

Диван — чи що там ховалося під тими полотнищами — виявився навдивовижу зручним, і не встиг я на нього опуститися, як на мене хвилею накотилася втома.

— Ох, зараз засну, — позіхнула Лінді й усією вагою навалилася мені на плече. — Ну, хіба тут не чудово? Ключ стирчав зі щілини, коли я прийшла сюди перший раз.

Ми трохи помовчали; я відчував, що засинаю, але раптом про щось згадав.

— Лінді?

— М-м-м?

— Лінді, а куди поділася та нагорода?

— Нагорода? А, так. Нагорода. Я її сховала. Що ще я могла зробити? Знаєте, серденько, ви на ту нагороду справді заслужили. Я вам її сьогодні вручила і сподіваюся, це таки щось для вас означає. То була не просто така собі примха. Я все обдумала, дуже ретельно обдумала. Хоча не знаю, чи багато це для вас значить. Чи пам’ятатимете ви про це років через десять або двадцять.

— Та вже напевне пам’ятатиму. Й означає це для мене таки чимало. Слухайте, Лінді, ви кажете, сховали, а де? Де ви її сховали?

— М-м-м? — схоже, у неї знову злипалися очі. — Де могла, там і сховала. Запхала в ту індичку.

— Запхали в індичку?

— Еге ж. Коли мені було дев’ять років, я таке саме зробила з кулькою сестри... знаєте, такі кульки з лампочкою всередині? Запхала в індичку. Та історія й навела мене сьогодні на думку. Швидко зорієнтувалася, ні?

— О, так, без сумніву. — Попри втому, я все ж намагався бодай трохи зосередитися. — Лінді, але ви добре її сховали? Тобто, хто його зна, а раптом ті копи вже її знайшли?

— Добре чи ні, я не бачила. Назовні начебто не стирчало нічого, якщо ви про це. Але чого б їм там нишпорити? Я орудувала руками за спиною, отак. Пхала і пхала, а обернутися і подивитися ж не могла, бо ті хлопці відразу зацікавилися б, що я там роблю... То не просто примха була. Віддати вам ту нагороду. Я все обдумала, ретельно обдумала. І дуже сподіваюся, для вас це таки щось означає... Боже, мені треба поспати.

Вона важко привалилася до мене і наступної миті вже тихенько хропла. З обличчям після операції так поводитися не варто, подумав я і обережно посунув голову Лінді, щоб вона не притискалася щокою до мого плеча.

А тоді й сам провалився у сон.

Прокинувся я раптово, стрепенувшись, і побачив, що за великим вікном просто перед нами займається на світ. Лінді й далі міцно спала, тож я тихенько відсунувся, підвівся і потягнувся, тоді підійшов до вікна і подивився на бліде небо та на шосе далеко внизу. Коли я засинав, щось не давало мені спокою, і тепер я намагався згадати, що ж то було, проте в голові у мене стояв туман, думки мовби десь погубилися. А тоді таки згадав, повернувся до дивана і розбуркав Лінді.

— Що? Що таке? Чого вам? — замимрила та, не розплющуючи очей.

— Лінді, — мовив я, — нагорода. Ми забули про нагороду.

— Я ж вам сказала. Вона в індичці.

— Гаразд, то слухайте. Ті копи, може, й не додумалися зазирнути в індичку. Але рано чи пізно на неї таки натраплять. Раптом от саме зараз хтось крає ту індичку на кавалки?

— То й що? Ну, знайдуть вони там ту штукенцію. І що з того?

— Знайдуть вони там ту штукенцію — і повідомлять про велику знахідку. І тоді той коп згадає про нас. Згадає, що ми якраз там і стояли, біля тієї самісінької індички.

Лінді, схоже, почала нарешті прокидатися.

— Так, — пробурмотіла вона, — я розумію, про що ви.

— Доки та нагорода в індичці, нас можуть пов’язати з цим злочином.

— Злочином? Агов, з яким таким злочином, ви про що?

— Не має значення, як це називати. Треба повернутися туди і забрати ту штукенцію з індички. Куди ми її потім подінемо, не так уже й важливо. Але залишити її там не можна.

— Серденько, ви впевнені? Я така втомлена...

— Лінді, ми мусимо. Якщо залишимо все, як е, ви потрапите у халепу. Пам’ятайте, преса роздує цю історію так, що вам потім не позаздриш.

Лінді трохи поміркувала, а тоді випросталась і підвела на мене очі.

— Гаразд, — сказала вона. — Ходімо.

Цього разу у коридорах чутно було десь гудіння порохотяга, десь голоси, але до бальної зали ми дісталися, так ні з ким і не зіткнувшись. Тепер тут було світліше, і Лінді тицьнула пальцем у табличку, що висіла біля подвійних дверей. Великими, ніби з дитячої гри поцупленими літерами там писало: «Асоціація чистильників басейнів. Ланч».

— Не дивно, що ми не могли знайти той офіс з нагородами, — мовила вона. — Це не та зала.

— Без різниці. Все одно те, що нам треба, — тут.

Ми перетнули залу й обережно ступили до підсобного приміщення. Як і перше, хтось залишив там тьмяне освітлення, а тепер додалося ще й трохи денного світла, що пробивалося через вентиляційні віконця. Всередині не було ні душі, та коли я кинув оком на довгі робочі столи попід стінами, то збагнув, що ми таки влипли.

— Здасться, хтось тут уже побував, — сказав я.

— Еге ж, — Лінді ступила кілька кроків уздовж проходу, роззираючись навколо. — Еге ж. Схоже на те.

Усі контейнери, таці, коробки з солодощами, великі тарелі під куполоподібними накривками, які ми бачили раніше, зникли. Замість усього цього стояли тепер акуратні стоси тарілок та купки серветок, розділені рівними проміжками.

— Отже, всю їжу звідси забрали, — констатував я. — Питання в тому, куди.

Лінді пройшла далі проходом, а тоді обернулася до мене.

— Пам’ятаєте, Стіве, перед тим, як з’явилися ті двоє, якраз тут ми з вами добряче так посперечалися.

— Та пам’ятаю. Але навіщо знову до цього повертатися? Я геть був пустився берега, знаю.

— Ваша правда, забудьмо. То де ж поділася та індичка? — вона ще трохи пороззиралася довкруги. — Знаєте що, Стіве? В дитинстві мені страшенно хотілося стати танцюристкою та співачкою. І я старалася, одному Богу відомо, як сильно