Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Деку, умостившись у куточку сидіння, похмуро спостерігав за старим революціонером пані Ґулд, а тоді безцеремонно запитав:
— Ну і що ти про все це думаєш, Ґарібальдіно?
Старий Джорджо, глянувши на нього з певною цікавістю, чемно відказав, що війська показали себе на марші дуже добре. Одноокий Барріос та його офіцери за короткий час сотворили з новобранцями чудо. Ті Indios[143], упіймані лише днями, пройшлися прискореним сягнистим кроком, мов берсальєри, ще й були добре вгодовані на вигляд і мали повне обмундирування. «Обмундирування!» — повторив він зі скрушною півусмішкою. У його пронизливих застиглих очах пробігла похмура тінь минулого. За його часів усе було інакше, коли борці проти тиранії у бразильських лісах чи на уругвайських рівнинах перебивались напівсирою яловичиною без солі, напівголі, часто лише з прив’язаним до палиці ножем замість зброї.
— І все ж ми зазвичай брали гору над гнобителями, — гордо закінчив він.
Його пожвавлення згасло, слабкий порух руки свідчив про знеохочення, але він додав, що попросив одного з сержантів показати йому нову гвинтівку. За тих днів, коли він воював, такої зброї не було, і якщо Барріос не зможе…
— Так, так, — устряв у розмову дон Хосе, аж тремтячи від запалу. — Ми в безпеці. Добрий сеньйор Віола — чоловік бувалий. Ну й смертовбивча штука — хіба ні? Ви чудово виконали свою місію, мій дорогий Мартіне.
Деку, у задумі розвалившись на сидінні, роздивлявся старого Віолу.
— О, так. Чоловік бувалий. А за кого ви насправді, в душі?
Пані Ґулд нахилилась до дівчаток. Лінда винесла склянку води на таці, дуже обережно її тримаючи, Джізелла подарувала пані нашвидку зібраний букет квітів.
— За народ, — суворо заявив старий Віола.
— Ми всі за народ — зрештою.
— Так, — люто пробурчав Віола. — А тим часом народ воює за вас. Сліпці. Esclavos[144]!
Цієї миті у дверях половини, призначеної для синьйорів Inglesi, з’явився молодий Скарф зі штату залізниці. Він приїхав до головного управління з якоїсь дальньої ділянки колії на відчепленому локомотиві й сáме мав час, аби помитись і перевдягтись. Був він славний хлопець, і пані Гулд приязно з ним привіталась.
— Яка приємна несподіванка — побачити вас, пані Ґулд. Я оце щойно приїхав. Не з моїм щастям. Усе проґавив, звичайно. Парад щойно скінчився, і я чув, що вчора ввечері в дона Хусте Лопеса були танці. Це правда?
— Молоді патриції, — зненацька заговорив Деку своєю бездоганною англійською, — і справді танцювали перед тим, як вирушити на війну під проводом Великого Помпея[145].
Молодий Скарф закам’янів з витріщеними очима.
— Ви незнайомі, — втрутилась пані Ґулд. — Пан Деку — пан Скарф.
— О! Але ж ми не йдемо походом на Фарсал[146], — з нервовим поспіхом запротестував дон Хосе, також англійською. — Не жартуйте так, Мартіне.
Груди Антонії здіймались і опускались від глибокого дихання. Молодий інженер ні сном ні духом не відав, про що мова.
— Великий хто? — перепитав він невиразно.
— На щастя, Монтеро — не Цезар, — вів далі Деку. — І навіть два Монтеро вкупі не будуть гідною пародією на Цезаря.
Він схрестив руки на грудях, подивившись на сеньйора Авельяноса, який знову сидів непорушно.
— Лише ви, доне Хосе, — достеменний давній римлянин — vir Romanus — красномовний і непохитний.
Почувши прізвище Монтеро, молодий Скарф запрагнув висловити свої простодушні почуття. По-молодечому гучно запевнив у своїх сподіваннях, що цього Монтеро віддубасять, та й покінчать з ним раз і назавжди. Годі сказати, що б сталося із залізницею, якби революція взяла гору. Можливо, будівництво треба було б заморозити. Це ж буде не перша костаґуанська залізниця, яка зійде на пси.
— Знаєте, це в них одна з так званих національних традицій, — вів він далі, морщачи носа, неначе це слово мало підозрілий запах для людини, глибоко обізнаної з південноамериканськими справами.
І, звичайно, жваво торохтів він, це була грандіозна удача для нього в його віці — дістати місце у штаті «такої-от великої компанії — хіба не знаєте». За його твердженням, це на все життя дає йому перевагу над багатьма хлопцями.
— Тому, пані Ґулд, — геть Монтеро!
Його безхитрісна посмішка помалу зникла перед звернутими до нього серйозними обличчями пасажирів екіпажа, лише той «стариган» дон Хосе, демонструючи нерухомий восковий профіль, пильно дивився вперед, ніби оглух. Скарф не дуже добре знав Авельяносів. Вони не давали балів, і Антонія ніколи не з’являлась у вікні першого поверху, як зазвичай робили деякі інші молоді леді в супроводі старших жінок, аби потеревенити з кабальєро, який зупинив свого коня на Кальє[147]. Витріщання цих креолів мало щó значили, але щó, чорт забирай, найшло на пані Ґулд? Вона сказала: «Рушай, Іґнасіо», — і повільно кивнула Скарфові. Він почув короткий смішок того круглолицього офранцуженого типа. Почервонів по самé волосся і вп’явся очима у Джорджо Віолу, який з капелюхом у руці повернувся разом з дітьми до дверей.
— Зараз мені буде потрібен кінь, — дещо різко кинув він старому.
— Sí, сеньйоре. Коней повно, — пробурмотів Ґарібальдіно, з відсутнім поглядом гладячи смаглявими руками голівки дівчат поруч себе, одну темну з бронзовими полисками, другу біляву з мідним відливом. Наплив публіки, яка поверталася з гавані, здійняв на дорозі густу куряву. Ті, хто їхав верхи, помітили групу на узбіччі.
— Ідіть-но до матері, — сказав дівчаткам Віола. — Вони ростуть, а я старію, і нема нікого…
Він глянув на молодого інженера і замовк, ніби прокинувся від сну, а тоді згорнув руки на грудях і прибрав своєї звичайної пози, притулившись спиною до одвірка та звівши нерухомий погляд на далекий білий схил Іґероти.
А в екіпажі Мартін Деку, соваючись, наче ніяк не міг вмоститися, пробурмотів, нахилившись до Антонії:
— Гадаю, ви мене ненавидите.
І на повен голос почав вітати дона Хосе з тим, що всі інженери — переконані ріб’єристи. Вболівання всіх отих іноземців тішить.
— Ви послухали одного. Він — свідомий доброзичливець. Приємно думати, що світові є якесь діло до процвітання Костаґуани.
— Він дуже молодий, — спокійно зауважила пані Ґулд.
— І такий мудрий як на свій вік, — одізвався Деку. — Але це ми чуємо голу правду з вуст дитини. Ви маєте рацію, доне Хосе. Природні багатства Костаґуани важливі для прогресивної Європи в особі цього юнака, так само як триста років тому скарби наших іспанських предків становили серйозну цінність для решти Європи в особі хоробрих піратів. Це прокляття марноти на нашому характері: дон Кіхот і Санчо Панса, лицарство і матеріалізм, високомовна сентиментальність і моральна безвольність, несамовита боротьба за ідею і вимушені поступки перед усіма формами корупції. Заради нашої
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ностромо. Приморське сказання», після закриття браузера.