Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 33

Прокинулася я з легкими болями голови, але щаслива. Поруч же ще посопував Артур, взявши мене в тісне, але дуже ніжне кільце з рук. Його каштанове волосся злегка спадало на чоло й я не змогла втриматися, щоб не поправити його. Але не встигла здійснити свої нехитрі маніпуляції, як він перехопив мою руку та здійснив підступний маневр, унеможлививши мою втечу. Та мені й не дуже то хотілося. Насолоджувалася митями поруч з ним і мимоволі пригадувала події минулого вечора.

Чесно кажучи, навіть не підозрювала, що Артур може бути настільки романтичним. Точніше знала, що він такий, але не очікувала нічого особливого так далеко від рідного дому. Все ж то все потрібно було спланувати.

Але Артуру все прекрасно вдалося зробити дистанційно. Він до найменших дрібничок пропланував наш вечір. І навіть трішечки перестарався, бо ми зіскочили з графіка ще на першому пункті. Смачнюча вечеря в ресторані з виглядом на набережну озера виявилася настільки чудовою, що ми замовили ще трішки. А потім же я побачила рояль і мої очі загорілися дивним сяйвом божевільної, бо я просто мала на ньому заграти. І це при тому, що там вже був піаніст й він не збирався поступатися своїм місцем якомусь гіпотетичному невмійкові. Ще й так захищав від мене той рояль, ніби я його прийшла трощити з сокирою.

Дивина та й годі, але Артур швиденько вибив нам дуже красивий лакований музичний інструмент і за кілька хвилин я вже перебирала блискучими клавішами. Спершу грала просто гами, щоб пригадати це прекрасне відчуття й бути більш впевненішою.

А потім чомусь поглянула на Артура й мої пальці застрибали білосніжними та чорненькими клавішами, відтворюючи мелодію з улюбленого серіалу. Головний герой бо був таким схожим на нього… Навіть не так зовні, як характером.

Ще на минулій роботі у значно більшій компанії, коли був завал і голова була ладна вибухнути, я вмикала серіал і насолоджувалася миттєвим полегшенням. Кумедні ситуації, крутезні фразочки та незабутні персонажі, з поміж яких виділявся він… От і з Артуром було так – легко, спокійно, деколи смішно, а деколи сумно. Проте від того не менш прекрасно. Особливо заспокоювало просто дивитися на нього, на його посмішку і…слухати.

Як от тоді, коли Артур раптово підійшов до рояля, з якого лилася надзвичайної краси музика й заспівав. Я на секунду навіть припинила грати, шокована тим, як гарно в нього виходило. А тоді продовжила й після останнього акорду та високої ноти, з залу ресторану почувся шквал аплодисментів й вигуки зіграти щось «на біс».

Ну а нас і просити то довго не потрібно було. Я миттю почала грати пісню з іншого саундтреку, текст якої Артур також якимось чином пам’ятав просто ідеально. І ми захопилися… Мелодія за мелодією, мелодія за мелодією, коли нам раптом повідомили, що вони вже закриваються. Була вже північ і ми з Артуром здивовано перезирнулися, ще окрилені тими відчуттями виступу та трішки засмучені подалися назад до готелю.

Ну а тут вже не могли просто розпрощатися. Хотілося бути поруч щосекундочки. Навіть були плани сплавити Аліну чи Артурового сусіда до когось іншого, але всі вже з якогось дива спали. На щастя, нас врятувала адміністраторка, яка повідомила, що голова іншої рекламної агенції ще не приїхав і його ніби не мало бути кілька днів. Ми ж миттю скористалися ситуаціацією, нарешті залишившись наодинці.

– Артуре…– потягнулася я, намагаючись вибратися з його міцних обіймів. – Сніданок з клієнтами вже за тридцять хвилин. А нам ще в душ і зібратися…

– Ну давай полежимо ще трішки, – протягнув він, поглянувши на мене очима цуценятка.

– Знаєш же, що на мене таке не подіє…

– Ти впевнена? – до всього цього він ще й скорчив мордочку, розмахуючи руками.

Я розсміялася та скористалася миттю його слабкості й втекла до ванної. Швидко приготувала все необхідне й ввімкнула воду. Перші теплі бризки води торкнулися моєї ноги, коли мені здалося, наче я почула стук у двері.

– Та, мабуть, здалося, – невпевнено чомусь пробурмотіла в голос й продовжила приймати душ.

Стояла під струменями води й чекала, що Артур от-от приєднається до мене, а його все не було. Здавалося, що відмила вже все до неможливого, тож чекати більше не могла. Та й час закінчувався. Тому врешті вимкнула воду й замоталася у махровий халат.

Проте не встигла вийти з ванної, як зустріла Артура. Спочатку було насупилася, а потім зрозуміла, що він то в кімнаті не один. Біля дверей стояла валізка, а біля вже застеленого ліжка знаходився ніхто інший як білявий ідол краси з мого минулого, який здається, став частиною й мого теперішнього.

– Привіт, Ксеню, – посміхнувся він, поглянувши на мене сумним поглядом небесно-блакитних очей. Впевнена, було б краще не знати, чому. А саме усвідомлення того, що відбувається, змушувало почуватися винною.

– Привіт, Дене, – відповіла я, все сильніше кутаючись у халат.

– Ви знайомі? – здивувався Артур, поглядаючи то на мене, то на блондинчика.

– Давай не зараз, – ніяково промовила я, думаючи, що ця ситуація надто вже на щось схожа.

– Пробачте, що заважаю, – спохопився Ден та покрокував до виходу. – Я просто залишу тут речі й дам вам час спокійно зібратися. Чекаю за сніданком.

Наостанок Ден підморгнув та я врешті полегшено видихнула, ще більше привертаючи увагу Артура до мене.

– Я маю щось знати? – пролунало питання вже мені в спину, але нехай трішки почекає з поясненнями. Я чекала того вечора на його, то тепер має помучитися здогадками й сам.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍