Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

ГЛАВА 17 ТВОРЧІСТЬ НА ПАРКАНІ

Ми творили, ми творили,
Ручки, ніжки потомили,
Заходились малювати,
Всіх навколо дивувати…

— Йо –пе –ре-се-те… А шоб вам пусто було! Ні, ну ви бачили, що вони творять? - вже  після  другого уроку в середу   мене зупинила  завуч з  виховної роботи  Зінаїда Кирилівна й підвела до  вікон, які виходили всередину дворика.  На  зовнішній  стіні  вражали око    страшні  малюнки з черепами й  нацистською свастикою, намальовані  якимись  аерозолями. – Художники, блін хренові… 

— Це  мої? – наївно попитала я, бо не просто ж так мене сюди привели.  Так, мій клас був найвідірваніший серед усіх класів школи, але  часто їм приписували   «чужі» заслуги, бо на моїх було легше спихнути  вину.

— Дев’яносто відсотків, що ваші, - категорично заявила  Зінаїда  Кирилівна.

— І що робити? – питала я. – Я не знаю, як це витирається. Та ще й на такій висоті, - малюнки  були  створені  десь  на висоті трьох метрів від  фундаменту  школи.  А я вже  готувалася до того, що прибирати за моїми «дітками» доведеться  саме мені.

— Ви  ще  довго за них  все будете робити? – саркастично спитала  завуч.

— Мені так простіше. На те, щоб  розібратися, хто винен, – піде  дуже  багато часу.  I  як тут розберешся?  В класі не закладають один одного, я перевіряла. Один за всіх і всі…

— За одного, я це  чула. Як завжди, Титаренко заправляє  парадом.  А що будемо робити  з  творчістю на паркані?

— І на паркані? На якому паркані? – не розуміла  я.

— А ви зайдіть у дворик і подивіться на паркан, а також на стіну школи. Куточок творчості. Кожен  охочий  висловлює  світу  все, що наболіло-накипіло, - завуч не полінилася й на наступній  перерві  зводила мене   на задній  дворик. Там всі стіни й паркан  були  замальовані й  обписані  крилатими фразами.  Ото свобода  слова. «  Я скоро здохну від науки, школа – це страшенні муки…»  і невеличка Смерть з традиційним капюшончиком і косою у кістлявій  руці.  Або «Кончай курить і валимо на хату». А як вам «Бомжам не місце в нашій школі»? Вбив морально  напис « Потрібна шлюха – подзвони Танюхе » і приписаний  телефон. 

— І ви хочете сказати, що все це теж мій клас? – мої  очі  ставали  все більшими й більшими  прямопропорційно  обсягу інформації, яку я зчитувала зі стіни й паркана. 

— Я вчора на власні  очі бачила, як Агєєв вимальовував  он ту трояндочку, - іронічно вимовила завуч.  З останнім  словом «трояндочку» я подивилася на квітку й  в мою голову феєю  впурхнула  свіжа  ідея.  У  загальновідомому підручнику педагогіки якось прочитала, що для того, щоб  дитина відмовилася від  певних капостей, треба їй  цю капость  легалізувати, іншими словами дозволити, а ще краще - заохотити. 

— Скажіть, а отой  паркан, він же ж  не потрібний? – живенько спитала я Зінаїду Кирилівну.

—Ні. Це  від будівництва лишився.  Просто лінь  розвалить. Якщо ви зі своїми  архаровцями це  зробите, вважатимемо  інцидент  вирішеним, - пробувала  якось  вирулити ситуацію  завуч. Я здогадувалася, що, можливо, заради  такої пропозиції  вона й почала цю розмову. Але я зі своєю ініціативою «обламала»  її плани. 

— Чудово!  А ви не проти, якщо  наступного тижня ми проведемо загальношкільний конкурс «Творчість на паркані»?

— Що? Навіщо? У нас і так цих конкурсів, як гусаків недорізаних. Я накази та звіти не встигаю друкувати, - обурилася завуч.

— Дітям  треба  реалізуватись. Дозвольте це  зробити,  тоді  їм буде не цікаво вже  обписувати  стіни й паркан. Як відомо, заборонений плід солодкий.  А якщо  зробити його не забороненим? – озвучила я свої міркування, навіяні педагогікою.

— А як захопляться й всю школу  обмалюють? – боялася завуч.

— Не  отримають приз. Пустимо плітку, що тут  відеокамери понатикані, - знайшлася швидко я. Завуч скривилася так, немов  середа на п’ятницю.

— Які відеокамери? Соня Костянтинівна, ви начебто нормальний  педагог, а таке верзете. Вибачте, у дітей нахапалася цих словечок, тепер вискакують, коли треба й не треба. З ким поведешся, того й наберешся.

— Такі відеокамери. Що оце за штуки?  - я вказала на пристрої, причеплені  на розі школи, що висіли дзвониками на рівні другого поверху.

— Раніше тут прапор кріпили. Не думайте, що діти дурніші за вас. Вони зразу  збагнуть, що їм збрехали. 

— Гаразд. Це не дуже схоже на камеру.  А ви говорили, що у вас в кабінеті дві камери поламані, - не поспішала здаватися. 

— Ну то й що? Зламані ж, - теж на своїх позиціях стояла завуч.

— Прилаштувати можна. Привселюдно. Посеред білого дня. Щоб  бачило якомога  більше учнів. Хто не побачить – тому розкажуть. Тут новини швидко розлітаються.  А те, що вони поламані, говорити не обов’язково.

Завуч глянула на мене, як на душевнохвору, що втекла з елітної божевільні, але до директора пішла й пропозицію озвучила, правда, немов це її ідея. Директор як почув про новий конкурс, зрадів, немов мале дитя. Навіть трохи фінансів виділив на фарби та пензлі, щоб зафарбувати паркан білим – фон для майбутніх малюнків підготувати.

    Побілили паркан, розділили на рівні частини, й кожен клас після уроків «творив»,  що хотів.  Чого тільки не понамальовували!

-    А матюхню можна? – скалячи зуби, питав Генка.

-    Можна. Але це буде негарно й клас  не отримає  балів, - пояснила я. Більше питань не було. З кожним днем  малюнків все додавалося й додавалося. Деякі були наївними, деякі дитячими, інші незрозумілими ієрогліфами  чи візерунками, але загалом – цікаво!  Навіть надійшла пропозиція  щороку такий конкурс проводити. 

Десь день  на п’ятий від початку конкурсу на  паркані з’явився  дивовижний малюнок розламаного навпіл  сердечка з поламаною  стрілою, з якої стікали крапельки крові, що перетворювалися донизу на пелюстки.  Хто був автор цього  малюнка – невідомо, з якого класу – теж не зрозуміло. Навіть коли  саме цей  малюнок  переміг  - автор все одно не знайшовся, побажав залишитися  інкогніто. Просто  після оголошення  результатів  під  малюнком  з’явився  напис «Дякую!».  Цю романтичну історію   учні  нашої школи  розповіли  учням інших  шкіл  міста, а там все завертілося, й до школи навіть приїздив  кореспондент   з молодіжної газети. За тиждень ми  милувалися   невеличкою  статтею про нашого  дивного загадкового художника.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍