Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

ГЛАВА 18 ПЕДАГОГІЧНА РАДА

«Педрада»  - слово похідне
Від «педагог» і «радити».
Повинні  радитися вчителі,
А не  дітей судити…

 

     Це була  моя  перша  педрада в стінах  школи. Ще до цього дня  була начувана про  цікаве дійство - педраду, яка надовго затримувала вчителів та адміністрацію школи  в актовій залі, але, як кажуть, краще  один раз побачити, аніж  сорок разів почути. 
 
      В понеділок після уроків усі вчителі повільно збиралися в актовій  залі, несучи з собою хто журнали, хто стоси зошитів. Готувалися ґрунтовно, відчуваючи, що це стихійне лихо надовго. Якби директор  дозволив перенести в актову залу половину підсобок – перенесли б. А так, взяли лише найнеобхідніше – стоси зошитів та  журнали, щоб не втрачати  стільки часу даремне. Розсілися  за  інтересами. 

Адміністрація зайняла  свої  почесні місця за  довгим столом, засланим червоною скатертиною, на  сцені. Усі покосилися, коли  я пройшла до Жанни Григорівни, що самотньо  сиділа поодаль, і з її дозволу присіла поруч. На її здивованому обличчі прочитала вдячну посмішку.  Ну якось так – тепер дві «білі ворони» сиділи разом.

  На початку педради директор привітно представив мене всьому колективу, але, якщо чесно, то мене всі й так знали, адже вже   пішов другий  місяць навчального процесу, то встигли обзнайомитися. Далі  директор  занурився у свої  розмірковування щодо  навчального року  та  ефективності роботи вчителів. Не забув зазначити, що не всі журнали заповнені.  

-    Я розумію, колеги, що всіх нас напружує велика кількість писанини, і всі дуже зайняті, і всім ніколи, але журнал є документ! Коли прийде перевірка з РОНО, нікому не буде діла до того, проводили ви урок чи не встигли. А от незаповнені  сторінки журналу усім згадають. І ніхто не отримає премію під Новий рік. От  спеціально взяв  два журнали, - і директор відкрив  журнал 11-А. Я подумки  стиснулась, немов пружина. У одинадцятих класах я не могла собі дозволити відвернутися ні на хвилину, інакше б учні  розслабилися й урок перетворився на комедію, тому часто не встигала заповнити предметну сторінку.

-    Ось! – директор знайшов першого «винного» й дуже зрадів, що зразу так пощастило. – Три уроки не заповнені. І хто так працює? Софія Костянтинівна Соломіна. Молодий спеціаліст, поки що не страшно, адже немає досвіду. Жанна Григорівна, ви тепер на правах  наставника, підучіть колегу, - слава Богу, списали на недосвідченість. Але щоки так горіли й жах, як  соромно було, немов у школі на лінійці  відчитали за прогул.

-    Не переживайте так, я теж не всі уроки встигаю записувати. Зараз побачите, скільком перепаде. Це традиційна роздача слонів, - заспокоїла мене Жанна  Григорівна, дружньо поклавши  свою натруджену руку на мою. Треба сказати, вона  багато доклала зусиль, щоб я органічно влилася й в колектив, і в роботу як вчителя, так і класного керівника. Це був перший випадок у моєму житті, коли, попрацювавши з людиною  нетривалий період часу, я зовсім змінила думку про неї. Прекрасна жінка, просто нещасна й самотня. Усі здивувалися нашій з нею дружбі. Очікувалося, що я  зійдусь з молодими педагогами, але мені з ними було не цікаво: сиділи весь час у підсобці й всіх підряд обговорювали – дурне заняття!

За незаписані уроки  перепало дійсно багатьом. Директор трохи захопився, увійшов у раж, так би мовити.

-    А це - жахливий  безлад!За таке взагалі треба звільняти! – почав директор, відкривши чергову незаповнену сторінку. – Випускний клас, а з самого початку навчального року немає жодного запису. Що робив учитель? Ні-чо-го! – виявилося «нічого» стосувалося самого директора, тому що саме він викладав історію у одинадцятих класах.

-    Ну от, то наради, то заміни. На документацію зовсім часу немає, - виправдовувався директор, але в залі пішов легкий смішок.

 Завуч, щоб зам’яти дражливу ситуацію, швидко перемкнулася  на обговорення  термінів проведення  шкільних  предметних олімпіад, які, як з’ясувалося, треба  було вже провести й виявити тих обдарувань, які  будуть змагатися вже на районі.  Не останнім було питання відвідування дітьми школи. Доклад «Мотивація навчальної діяльності старшокласників» був нецікавий і періодами скучний, але він був, бо без нього – ніяк. Я чесно намагалася віднайти у загальних фразах, які читала Олена Дмитрівна, щось   корисне, але не вийшло. Після цього слово взяла  вчитель хімії Альбіна Карлівна. Її незадоволення не тільки початком року, а й  усім у житті читалося прямо на обличчі. 

-    Яка мотивація, колеги? Рік почався, а я зошити зібрати не можу на контрольні роботи, підручники не носять. А 10-Б взагалі  аврал!

  Отут я нашорошила   вуха. Ану,  що там мій тепер 10-Б? Що цікавого втнули, чого я досі не знаю? Я ж тепер маю про все знати, я ж «друга мама».

- На уроці, коли всі робили досліди, вони підпалили папір, пропитаний розчином аміачної селітри. Ви собі уявити  цього смороду туалету  не можете. А мені довелося весь день там уроки проводити. Щось з цим класом робити треба.

- Але ж у лаборантській витяжка, - резонно відзначив директор.

- Витяжка знову забита. Минулого року витягли жирного пацюка, боюсь передбачити, що там цього року застрягло!

- Добре, займемося  із столяром витяжкою, - пообіцяв директор.

       Ой, даремно  дали  пожалітися Альбіні Карлівні на 10-Б.  Цю тему активненько так підхопив вчитель з основ безпеки життєдіяльності та географії  Мачурін Іван Петрович  (учні його  називали  Матрац, бо мужик весь час ходив у смугастих  костюмах).

-    Це шобло…. – без вступу почав Іван Петрович, так би мовити,  з найголовнішого.

-    Пристойно, Іван Петрович. Ви ж вчитель, і ви на педраді, - нагадав директор.

-    Так от ці діточки повідкручували пожежні сигналізації й поскладали на електрощитку. Нате, дивіться що ми вміємо… Ех.. Оце молодці !!!

-    То шо тут страшного? Вкрутіть назад, - ремствував директор. – Чи вперше?

-    А це така сигналізація, що під  замовлення  робити треба. Різьблення зірвано…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍