Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне

Читати книгу - "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"

79
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 86
Перейти на сторінку:
хвилин забуває про геополітику, він не думає вже ні про Англію, ні про СРСР, ні про Мюнхен, ні про комуністів, ні про німців, і навіть про Гайдріха майже не думає. Він лише дивиться на цих двох солдатів, цих юнаків, і розуміє, що за будь-якого результату їхньої місії в них не більше ніж один шанс із тисячі, щоб вижити.

Мені невідомо, із якими словами президент звернувся до них наостанок. Мабуть, він каже: «Хай щастить!» — або: «Бережи вас Господь!» — або: «Ви — надія всього вільного світу», — або: «Ви здобудете славу Чехословаччині», — або ще щось подібне. Моравець у своїх спогадах стверджує, що в очах Бенеша стояли сльози, коли Ґабчик і Кубіш виходили з його кабінету. Певно, президент передчував, що на них чекає. А маленький «спітфаєр» незворушно стояв на столі, задерши носа.

141

Відтоді як перебралася до чоловіка в Прагу, Ліна Гайдріх неначе на небі. Вона пише у своїх спогадах: «Я принцеса й живу в країні казок».

Чому?

По-перше, тому що Прага — це справді місто казок. І невипадково Волт Дісней надихався вежами Тинського собору, коли створював образ королівського замку в «Сплячій красуні».

А по-друге, тому що Ліна — вочевидь королева Праги. Одного чудового дня її чоловік став фактичним головою держави. У цій казковій країні він віце-король, намісник Гітлера, і Ліна розділяє з ним усі привілеї, які належать їм за рангом. До неї як до дружини протектора ставляться з такою пошаною, про яку її батьки, фон Остени, ніколи й не мріяли ані для своєї доньки, ані для себе. Давно минули ті часи, коли Ліна сперечалася з батьком, що хотів розірвати її заручини, коли Райнгарда вигнали з армії. Тепер саме завдяки Райнгардові життя Ліни — це нескінченна плетениця прийомів, урочистостей та інших офіційних заходів, на яких усі прагнуть засвідчити їй свою щонайбільшу пошану. Ось я дивлюся на її світлину, зроблену під час концерту в Рудольфініумі з нагоди чергової моцартівської річниці. Ліна поруч із чоловіком, із пишною зачіскою, нафарбована, убрана в білу вечірню сукню, на її руках персні й браслети, а у вухах довгі сережки. Довкола них серйозні чоловіки в смокінгах, які про щось клопочуться перед Гайдріхом. Спокійна й упевнена у своєму становищі, вона стоїть, усміхаючись, просто поклавши одну руку на другу, а на її обличчі вираз нестямного задоволення.

Але річ не лише в Празі. Становище її чоловіка відтепер дає Ліні змогу обертатися в найвищих колах Райху. Із Гіммлером у неї вже давно дружні стосунки, але тепер вона знайома ще й із подружжями Ґеббельсів і Шпеєрів. Ліні навіть було виявлено найвищу честь: зустрітися з самим фюрером, який, побачивши її під руку з Райнгардом, зауважив: «Яка гарна пара!» Тепер вона належить до вершків суспільства. Сам Гітлер говорить їй компліменти.

До того ж вона має власний замок: конфіскований у якогось єврея справжній палац за двадцять кілометрів на північ від Праги. Довкола замку — велетенський маєток, облаштовувати який Ліна із завзяттям береться. Вона ж принцеса, тож має володіти замком! Але, як і королева в диснеївській казці, вона зла. Ліна знущається зі слуг, ображає всіх, коли не в гуморі, а коли в гуморі — ні з ким не розмовляє. Для важких робіт у своєму королівському маєтку вона використовує дармову робочу силу, яку наказала пригнати у великій кількості з концентраційних таборів, причому в’язням у неї ведеться не набагато краще. Ліна сама наглядає за їхньою працею, одягнута в костюм для їзди верхи, із нагайкою в руці. У маєтку завдяки її старанням панує атмосфера жорстокості, садизму й еротизму.

Окрім цього, вона ще й виховує трьох дітей і тішиться тому, як любить їх Гайдріх. Меншеньку, Зільке, він просто обожнює! І робить дружині четверту дитину. Минули ті часи, коли Ліна спала із Шелленберґом, правою рукою чоловіка. Минули часи, коли Райнгарда вічно не було вдома. Відтоді як Гайдріхи перебралися до Праги, він повертається додому майже щовечора. Вони кохаються, їздять верхи, бавляться з дітьми.

142

Ґабчик і Кубіш ось-ось зійдуть на борт «галіфакса», що має доправити їх на батьківщину. Однак спершу слід виконати деякі формальності. Англійський унтер-офіцер за віконечком для видачі амуніції каже їм роздягнутися. Хай би де вони не приземлилися, не можна приступати до операції в Чехії у формі англійських десантників. Хлопці скидають своє вбрання.

— Усе скидайте, — додає унтер-офіцер, коли вони постають перед ним у самих підштаниках.

Ґабчик і Кубіш дисципліновано підкорюються. Хлопці стоять голяка, тимчасом як англієць викладає перед ними весь потрібний одяг. Не полишаючи стриманості, притаманної британцям, та й загалом військовим, унтер-офіцер, наче продавець у «Герродсі», береться із гордістю вихваляти речі, які демонструє:

— Чехословацькі костюми. Чехословацькі сорочки. Чехословацька спідня білизна. Черевики чехословацького виробництва. Перевірте, чи підходить розмір. Чехословацькі краватки. Вибирайте собі колір. Цигарки з Чехословаччини. Є всякі марки. Сірники з… Зубна паста з…

Переодягнувшись, кожен із них отримує фальшиві документи з усіма потрібними печатками.

Ґабчик і Кубіш готові. Полковник Моравець чекає їх біля літака, двигуни якого вже працюють. Разом із ними полетять іще п’ятеро диверсантів, однак десантуватися вони будуть в іншому місці й завдання мають інші. Моравець тисне руку Кубішеві й каже: «Щасти!» — одначе, коли повертається до Ґабчика, той просить полковника дозволу переговорити з ним кілька хвилин наодинці. Моравець здригнувся в душі, він боїться, що словак останньої хвилини відмовиться летіти, і нараз шкодує про те, що сказав хлопцям, коли вибрав їх: мовляв, якщо відчуєте, що неспроможні виконати доручене вам завдання, одразу ж повідомте про це. Він тоді ще й додав: «Немає жодного сорому в тому, щоб передумати». Полковник і далі так гадає, але тепер, біля літака, момент для цього був би вкрай невдалий. Доведеться завертати Кубіша й переносити виліт, доки не вдасться знайти когось замість Ґабчика. Місію доведеться відкласти бозна на скільки часу. Ґабчик починає обережно, і початок цей не віщує нічого доброго:

— Полковнику, мені дуже ніяково просити вас про це… — Однак дальші його слова розвіюють усі тривоги його начальника: — У мене лишився борг у нашому ресторані. Десять фунтів. Чи не змогли б оплатити його за мене?

Моравець почув таке величезне полегшення, що, як пізніше напише він у своїх спогадах, спромігся лише кивнути головою у відповідь. Ґабчик простягнув йому руку:

— Можете розраховувати на нас, полковнику. Ми виконаємо нашу місію згідно з усіма вказівками.

Це були останні слова Йозефа Ґабчика, перш ніж він зайшов до кабіни «галіфакса».

143

Обидва чоловіки перед

1 ... 42 43 44 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"