Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

в кухні й виводила кольоровими олівцями на зворотному боці старих бланків закарлючки, а потім з гордістю вказувала на них і промовляла:

— Це мама, татко і Лулу з маяка.

Стотридцятифутову маякову вежу зі світлом у ній Люсі сприймала як належне. Поряд з такими словами, як «собака» і «кішка», дивними поняттями з книжок, вона вивчила більш конкретні: «об’єктив», «призма», «заломлення».

— Це моя зірка, — сказала дівчинка Ізабель одного вечора, показавши її. — Мені татко подарував.

Вона розказувала Тому уривки історій про рибу, чайок, кораблі. Коли вони прямували на пляж, Люсі полюбляла тримати Тома та Ізабель за руки й змушувала їх гойдати її у повітрі між ними. «Лулу з маяка» — її улюблена фраза, яку вона використовувала, зображуючи себе на малюнках чи описуючи в історіях.

Океани ніколи не перестають існувати. У них немає ні початку, ні кінця. Вітер ніколи не закінчується. Іноді він зникає, однак лише щоб набрати обертів деінде і, повернувшись, накинутися на острів, надати йому якогось сенсу, що його втратив Том. Існування на острові відмірялося за шкалою велетів. Час вимірювався мільйонами років; скелі, які з відстані здавалися гральними кубиками, розкиданими на березі, — насправді валуни завширшки в сотні футів, що їх тисячоліттями омивали хвилі, лежали на боку, так, що їхні шари стали вертикальними смугами.

Том спостерігав, як Люсі разом з Ізабель хлюпаються в Райському озері. Дівчинка була в захваті від розбризкування, солоності та блискучої синьої морської зірки, котру вона знайшла. Він бачив, як її пальці схопили істоту, обличчя запалало від хвилювання і гордості, наче вона сама зробила цю зірку.

— Татку, подивись! Моя зірка.

Тому було важко зосередитися на обох часових рамках: острова та дитини.

Його вражало, що життя крихітної дівчинки значило для нього більше, ніж усі тисячоліття, які були до неї. Він щосили намагався розібратися у своїх емоціях, як можна відчувати ніжність та неспокій, коли вона цілувала його перед сном. Чи коли підставляла йому побите коліно для зцілювального батьківського поцілунку.

З Ізабель також Том розривався між любов’ю, бажанням бути з нею і відчуттям, що він не може дихати. Ці дві емоції накладалися одна на одну, нез’ясовані.

Час від часу, залишаючись сам-один на маяку, він ловив себе на думці, що намагався уявити Ханну Ронфельдт. Вона була висока? Повнява? Чи Люсі має її риси обличчя? Та коли він силкувався відтворити образ жінки, то бачив тільки руки, що ховали заплакане обличчя. Чоловік, здригнувшись, повертався до своєї безпосередньої роботи.

Ця дитина здорова, щаслива й обожнювана в цьому маленькому світі поза досяжністю газет та пліток. За межею реальності. Траплялися тижні, коли віра у власну нормальну, щасливу ​​родину ставала для нього якимось дурманом.

— Не розказуй таткові. Поки я не дозволю.

Дівчинка серйозно подивилась на Ізабель.

— Не говорити йому, — сказала вона, киваючи. — А можна печиво?

— Почекай. Давай спершу закінчимо обгортати подарунок.

У вересні 1928 року катер привіз кілька додаткових посилок, які Блуї вдалося сунути Ізабель тоді, коли Ральф відволікав Тома розвантаженням. Зробити сюрприз на день народження Тома було нелегкою справою. Спершу, за кілька місяців заздалегідь, Ізабель передала матері список побажань. Оскільки Том єдиний мав банківський рахунок, то вона пообіцяла розплатитися наступного разу, коли вони зійдуть на берег.

Купити щось Томові було легко і важко водночас. Він радів усьому, та насправді нічого не хотів. Вона зупинила свій вибір на авторучці «Конвей Стюарт» і останньому виданні довідника з крикету «Вісден»: щось практичне і щось цікаве. Якось увечері, сидячи надворі, вона запитала Люсі, що та хотіла б подарувати таткові. Дівчинка закрутила пасмо волосся навколо пальця, мить подумала і сказала:

— Зірки.

Ізабель розсміялася.

— Люсі, я не впевнена, що ми зможемо це зробити.

Дитина вперто сказала:

— Але я хочу!

В Ізабель з’явилась ідея.

— А якщо ми подаруємо йому мапу зіркового неба — атлас?

— Так!

Тепер, коли вони сиділи перед здоровенною книгою, Ізабель запитала:

— Що ти хочеш написати на першій сторінці?

Вона тримала ручку, обхопивши своїми пальцями пальчики Люсі, і писала під диктовку кривуватими буквами.

— Для мого татка, люблю назавжди…

— Більше, — наполягала Люсі.

— Більше чого?

— Більше «завжди». Завжди, завжди, завжди…

Ізабель розсміялася, і «завжди, завжди, завжди» полізло, як гусінь, по всій сторінці.

— Що пишемо далі? Може, «Від люблячої дочки Люсі»?

— Від Лулу з маяка.

Маленька дівчинка почала виводити літери з матір’ю, але їй це набридло і вона злізла з колін на середині слова.

— Мамо, допиши це, — як завжди, закомандувала дитина.

Тому Ізабель завершила підпис і додала в дужках: секретар та помічник вищезгаданої особи — Ізабель Шерборн.

Коли Том розгортав пакунок, що було важко, оскільки Люсі закривала його очі руками, він сказав:

— Це книга…

— Це альтас! — викрикнула Люсі.

Том вивчав подарунок.

— Зоряний атлас Брауна, що показує всі яскраві зірки з докладними інструкціями, як знайти їх та використати для навігаційних цілей і для іспитів. — Чоловік, повільно посміхнувшись, повернувся до Ізабель. — Люсі — розумна дівчинка, якщо таке організувала. Так?

— Читай, татку. Усередині. Я писала.

Відкривши книжку, Том побачив довгу присвяту. Він і досі посміхався, але щось у тих словах «завжди, завжди, завжди» болюче вразило його. Завжди — неможливе поняття, особливо для цієї дитини, в цьому місці. Він поцілував голову Люсі.

— Просто чудово, Лулу з маяка! Найпрекрасніший подарунок у моєму житті.