Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

− А чому передумали? 

− Бо ти всесильна відьмочка! – Ігор дивиться на мене з таким захватом, що я почуваюся зовсім не відьмою, а, щонайменше, голлівудською зіркою.

− Мені просто зателефонували сьогодні й сказали, що можна починати будівництво. Я вже забрав усі підписані договори. 

− Вітаю, − намагаюся вдати радість. Насправді ж мені трохи ніяково. Все це означає, що слова відьом, які я почула Геловінської ночі, не просто такий дивний сон, який я б хотіла забути. Як не було сном і все решта. 

− Не подумай, я не забобонний, − Ігор круто повертає кермо – ми під’їжджаємо до його будинку. – Просто в мене немає логічного пояснення.

− А воно тобі справді потрібне? – питаю я. – Головне – результат. Хіба ні?

− Так, − він зупиняє авто. Цілує мене в щоку, підбирається до губ, потім спускається до шиї. – У мене ще дуже багато бажань, відьмочко!

Наступного дня Ігор наполіг на тому, щоб я познайомила його з мамою. Звичайно, брати вже давно виказали мене, тож вона й сама не раз питала, коли ж побачить мого рудого кавалера. Ясна річ, він їй одразу сподобався. З першого погляду. На його авто. Та ні, насправді мама в мене не така меркантильна. Для неї головне, щоб «людина була хороша». А люди, вони й не є природжено поганими, просто хорошості на всі життєві ситуації в них не вистачає. Ігор видався їй «порядним і чемним». Що ж, моя мама з усім її багаторічним досвідом так і не навчилася розуміти людей. Як і її дочка. 

Наш перший спільний недільний обід нагадував сцену із західного фільму, де свято збирає за столом одну велику родину середнього класу. Кожен гість приносить якусь страву із собою, господиня готує запечену птицю (в нашому випадку – гуску), тушковану картоплю, овочеві салати та яблучний пиріг. Всі вихваляють її кулінарні таланти, цікавляться рецептами чи хитрощами приготування якоїсь зі страв. У фільмах ця ідилічна сцена зазвичай завершується хоч дрібненьким скандалом, чи принаймні непорозумінням. Але в нас такого не було. Ніхто не підскочив з-за столу зі сльозами на очах, не гримав посудом, не грав у мовчання, бо йому набридли всі розмови. Лише насолода їжею та щире спілкування. Я вперше почула, що Ігор може бути дотепним. Ні, він не розказував анекдоти за столом, але якось особливо вмів відповісти на поставлені йому питання, переводячи серйозні речі на жарт. Зрозуміло було, що він просто ухиляється від деяких відповідей, але це викликало у всіх стільки сміху, що йому все списали з рахунку. 

Приємно бачити, наскільки легко його прийняла моя родина. Вони всі, навіть Ліна, з того першого обіду вже вважали його своїм, як і Ліну ми давно мали за свою у нашому домі. Здавалося, що все так добре, наскільки це взагалі можливо. Але глибоке й непевне відчуття, що це скороминуще, не давало мені спокою. Щось гризло зсередини невситимим звіром, метушилося в мені, розливалося хвилюванням по всьому мозку. Найкраще, що вдалося із цим зробити, – ігнорувати передчуття та насолоджуватися щасливим моментом.