Читати книгу - "Фіктивний шлюб Генерального, Ірина Романовська"

— Самому страшно. Раптом на мене наскочить якась зголодніла жіночка?

Уява одразу підкидає мені яскраві кадри того, як Тітов, сидячи на готельному ліжку, хапається за голову та висмикує собі волосся, бо дружина за ним не сумує. Як він підводиться на ноги та в засмучених почуттях полишає номер та прямує до найближчого бару.

Починаю голосно реготати.

У барі на нього, звісно, вже чекатимуть спокусливі мисливиці в коротких шкіряних спідницях, які зголодніли за чоловічим тілом.

Щойно в голові вимальовується чітка картинка того, як до Олега пристають інші жінки, мені миттю стає не до жартів. Палкі ревнощі тієї ж миті охоплюють груди.

— Тобі мене зовсім не шкода? — Олег ніби теж бачить ті картинки та навмисне додає перцю своїм запитанням.

— Щоб уберегти тебе від необачних вчинків, та заради того, щоб ти, не дай боже, не опинився у барі, я, Олегу, скажу тобі, щиру правду, — зупиняюсь на мить та заплющую очі. Так легше буде говорити. — Я почала сумувати ще тієї миті, коли ти пішов нагору збирати речі. А коли ти вийшов з квартири, я місця собі не знаходила весь цей час. Чекала доки ти згадаєш про мене та подзвониш. Дуже сумую за тобою, Олегу, ду-у-уже.

Все. Я сказала. Можу видихнути. І я зовсім не жартую зараз. Я справді за ним сумую.