Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

лягли ночувати на шляху колонії, то ТАБОРУ ВЖЕ НЕМАЄ!

Ян і Ґрем, ускочивши в самісіньку гущу мурашиного війська, мигцем зорієнтувалися, що й до чого, тож за мить четверо хлопців і дівчина мчали берегом до Лоуер-Уінкер-Лейк. Забігши в теплу воду, вони поприсідали, лишивши на поверхні лише очі й носи. Отак і сиділи в цілковитій темряві.

— Довго вони будуть шаленіти? — озвався Лео.

— Не знаю, — булькнув Сьома.

— Народ, а крокодилів тут немає? — прорізав пітьму стурбований голос Ґрема.

— Які крокодили в такій калабані? Ти б іще про акул спитав, — прогудів Левко, та, подумавши, для певності уточнив у Семена: — Правда, Сьомо?

Сьома витримав багатозначну паузу, міркуючи, чи не заверещати й почати бовтатись, вдаючи, що за ногу вхопив кайман, але вигадав дещо краще.

— Певна річ, що каймани тут не водяться. Вони не живуть у закритих водоймищах, та й їжі в озері небагацько для підтримання хоч якоїсь популяції… — знову пауза. — Зате тут є сомик кандиру, — й умовк.

Спливло півхвилини, Ґрем заворушився.

— Семе… чувак… а що таке «сомик кандиру»?

— Рибка.

— Рибка?

— Ага. Маленька така рибка, не більше як два сантиметри завдовжки…

Від Ґрема долинуло полегшене зітхання. Двохсантиметрова риба — це нестрашно. Сьома правив далі:

— …яка на запах аміаку із сечі проникає в сечовий міхур…

— Куди???

— …в пісюн, Ґреме, й присмоктується до його стінки. Через день сомик склеює ласти, благополучно забувши відсмоктатися, та починає гнити. Усе закінчується операцією, що…

— Та пішли ви всі в сраку! — заверещав Ґрем, вискакуючи з води. — Ви вже дістали з вашими нетрищами, кайманами, мурахами та сомиками-розтуди-їх-маму-смоктунцями.

Ян, Сьома та Левко від душі розреготалися.

XLV

Наслідки нічного набігу вражали.

Уранці нового дня четверо хлопців і дівчина, мокрі, голодні й невиспані, тинялися спустошеним табором, не вірячи власним очам. Табір виглядав так, наче його всю ніч дерли на шматки хворі на сказ собаки. Намети здулись, опавши на землю рваним ганчір’ям. Два новенькі спальники з «IKEA», в які загортався Левко, перетворилися на лахміття, схоже на залишки повітряних кульок, що луснули від надмірного тиску. Вогненні монстри погризли три з чотирьох карематів, і тепер їхня поверхня, що ще вчора була гладенькою, нагадувала макет марсіанського рельєфу. Всі харчі (а також усе, що пахло харчами), не запаковані в металеві банки чи герметичні коробки, мурахи з’їли або забрали із собою. Зрозуміло, добираючись до їжі, вони розгризли наплічники. Дивом уціліли рюкзаки Левка, Яна та сумка з речами Сатомі. Наплічник Сьоми також виглядав непошкодженим, але щойно той узяв його за лямки, дно прорвалось і все, що було всередині, висипалося на землю.

Ноги Сатомі розпухли й страшенно чухалися. Праве передпліччя Левка роздулось і стало схожим на перекачану руку армреслера.

— Жесть, — прокоментував Левко, дивлячись на купу Семенових речей.

— Ага, — підтакнув Ян, перебираючи продукти. — У нас більше немає м’яса. Взагалі.

— І сухофруктів теж, — додав Сьома, ногою розгорнувши вміст знищеного рюкзака.

— Зате вівсянка на місці, — продовжував інвентаризацію чех.

— Хоча б щось…

— Хотіли зменшити вагу наплічників? — глузував мулат. — Ось вам, будь ласка.

— А де моя «Unna»? — Сатомі сконфужено водила очима по місцю стоянки.

Левко ковзнув поглядом по табору. Яскраво-рожевий надлегкий одномісний тент компанії «Hilleberg» безслідно щез.

— Вони зжерли «Unna», — дівчина шоковано кліпала, — ви тільки вдумайтеся — ці потвори ум’яли намет за 600 євро!

— І я впевнений, не вдавилися, — гмикнув Левко.

— Не смішно! — огризнулась японка.

— Добре, хоч печиво їм не дісталося, — кидаючи скоса погляди на Яна Фідлера, зіронізував Ґрем.

— Де я тепер спатиму?

— Візьмеш наш, — українець згортав свою «китсяку» за 242 гривні. На наметі не було навіть дірочки: чи то через ціну, чи то через токсичність матеріалу мурахи погребували ним. — Він цілісінький, наче щойно з магазину. Ми із Семом спатимемо під відкритим небом. Намети однаково від москітів не захищають.

— Це ваш не захищав, — бідкалася дівчина, — а моя «Unna»…

— Ну й де тепер твоя «Unna»? — обірвав її Левко.

Тим часом американець витягнув із-під намету свої похідні кросівки (точніше, підошви від своїх похідних кросівок), і його жартівливий настрій згас. Ненаситні санітари лісу зжерли всю шкіру, лишивши тільки підметки й металеві кільця для шнурівок. Самих шнурівок не було — їх теж ізжували.

Того дня вирушили в дорогу пізно. Наводили лад із запасами, з’ясовували, на скільки часу їх вистачить, перепаковували речі. Сатомі тепер несла тільки намети (Левкову «китсяку» та Ґремовий «Quechua», добряче згризений, одначе придатний для користування) й уцілілі спальники. Хлопці розподілили продукти між трьома рюкзаками й однією сумкою. Лишилася переважно вівсянка (за економного використання її вистачить на десять днів). Пляшки з водою обв’язали мотузками, щоби нести, перекинувши через плечі та шию, — місця для них не ставало. Сьома поділився парою кедів із Ґремом. Взуття було трохи замалим для мулата, проте нічого ліпшого не знайшлося.

Проплентавшись проходом, яким учора повертався із розвідки Левко, мандрівники дісталися початку кам’яного тракту. Довго тупцяли, не насмілюючись торкнутися каменів, боячись, що дорога зникне, розчиниться в повітрі, наче пустельне марево, такою нереальною вона здавалася посеред джунглів.

Хто її будував? Коли? І навіщо?

— Це від інків? — Ґрем стомлено глипнув на Сьому.

— Схоже на те, — тракт справді нагадував інкські дороги, та, попри це, в голосі Семена не вчувалося певності.

Сатомі вийняла фотоапарат і зробила кілька знімків.

Незважаючи на виснаження, серця хлопців і дівчини збуджено калатали.

Дороги просто так не прокладають. Дорога завжди кудись веде.

Левко, підтягнувши перемотаний скотчем наплічник і поправивши чотири пляшки, що теліпалися на шиї (по дві з кожного боку) та заважали просуванню, ступив на кам’яницю.

Йшли повільно. Ґрем мучився в замалих кедах, Сатомі потерпала від мурашиної отрути, що в’їлася в ноги, Левко і Ян насилу втримували речі в пошарпаних наплічниках, що розлазилися просто на очах. Брудні й невиспані, вони нагадували зграйку безхатьків, які повертаються з нальоту на міське сміттєзвалище.

Спочатку кам’яний тракт пролягав на північ-північ-захід і тільки через три кілометри звернув на захід. Незабаром праворуч від дороги з’явилися нагромадження гранітних брил, що поступово зросталися в суцільну стіну. Кам’яниця звивалася, повторюючи контур невисокого плато, що тяглося з півночі.

Переборюючи біль у ногах, Левко крокував попереду й думав винятково про те, що на них чекає. Сьома, майже не дивлячись собі під ноги, крокував за ним, безперестану прокручуючи в голові одне запитання: чому?

Знайти дорогу в джунглях на схід від регіону Куско, колиски цивілізації інків, — це відкриття світового масштабу. Дуже мало мандрівників, дослідників чи істориків можуть похвалитися такими досягненнями, тим паче на початку ХХІ століття, в еру «Google Earth» і