Читати книгу - "Клуб убивць, Макс Дикий"

38. Нік

 

Мій вихідний закінчується, і треба знову повертатися до будинку Тищенка. Коли мене впускають до будинку, то одразу нагадують, що тепер у мене новий пост — біля спальні господаря. Мені трохи шкода, що я не можу побачити Олексу і дати їй зрозуміти, що все незабаром закінчиться, кати залишилося недовго. Але думаю, можливо її приведуть сюди, і тоді мені вдасться теж пердати їй записку. 

А поки що нікого не видно. лише чути голос господаря з-за нещільно причинених дверей. Він із кимось голосно розмовляє по телефону. 

Я чую лише уривки фраз, бо він, мабуть, ходить кімнатою, то наближаючись. то віддаляючись від дверей. Але можу приблизно зрозуміти, про що йдеться. 

— …І взагалі, я завжди так працюю, схема робоча, всі їхні гроші будуть мої, ну, як і минулих разів. Вони самі винні, що лохи… А у мене є потреби. Я всього лише заробляю собі на життя. Ну, ти знаєш. Бачив би ти мою останню фаворитку. Боже, коли я торкаюсь сигарою її молочної шкіри… Такого я ще ніколи не відчував! А що я роблю потім… Вона не може відмовити. Дарма ти все ще не завів свій гарем. Це дуже весело. 

Я шкодую, що тут скрізь камери, і я не можу увімкнути диктофон і записати, це були б гарні докази для поліції. 

Аж раптом розмова уривається. і я бачу, як господар виходить з кімнати, тримаючи в руці телефон. Він дивиться на мене насуплено, а потім впізнає і усміхається.

 — А, це ти мене врятував, — каже він.  — Що тут? Все добре, роботою задоволений?

— Так, — киваю я. — Цілком задоволений. 

— Якщо зацікавить якась дівчина… Ну, окрім Олекси, можеш взяти. Я вже все одно ними не користуюсь. Половиною точно, — поблажливо каже він.

 — Дякую, — кажу я. — Але в мене є дівчина. Вчора ходив на побачення з нею.

Вирішую прикинутися дурником, щоб він не боявся при мені говорити. 

— Ну, діло молоде. Але все, що відбувається в цьому будинку, тут і залишиться, — він усміхається. — Тож подумай. Якщо що, я завжди виділю тобі когось за той раз, я твій боржник. 

Я киваю з трохи розгубленим виглядом, він вже збирається йти. а тоді каже

— Сьогодні знов приведеш Олексу. Прослідкуй, щоб не накоїла дурниць. Мені вона потрібна в нормальному стані. Ти б бачив, як в неї там… Ох… Я від однієї згадки хочу її прямо зараз. 

— Добре, приведу, — киваю я.  Хочу запитати, чому він не відпустить тих дівчат, якими не “користується”, але, звичайно, не запитую. 

— Всі чоловіки всередині мисливці. А жінки — це тільки здобич. Не забувай це і не давай своїй дівчині бути в іншій ролі. Тоді будеш завжди в шоколаді, — він плескає мене по плечу. 

 — Я теж так думаю, — кажу з ентузіазмом. — Їм не можна дозволяти сідати на голову…

***

Я знову стукаю до кімнати Олекси.

Вона сьогодні виходить майже одразу. Вперше бачу на її губах червону помаду. Вона біліша, ніж зазвичай, якийсь такий макіяж. І вдягнена в червоне. Я обшукую її, чекаю, що вона щось скаже, або хоч натякне, але цього разу ані записок, ані слів губами, нічого. Тільки перед самими дверима шефа вона дивиться на мене з надією, як тоді, вперше. Але я відводжу погляд. Тут камера, я не можу їй нічого сказати. От уже коли ми йтимемо назад, десь на сходах я покладу їй у руку записку. А зараз не можна. 

Я стукаю в двері, і, коли чую “Заходь”, відчиняю їх і пропускаю дівчину досередини.  

Вона кидає на мене ще один погляд, а потім двері зачиняються. 

Я стривожено прислухаюся, чи не почую когось, але двері зачинені щільно. З кімнати не долинає жодного звуку. 

Цього разу вона не виходить довше. Вже проходить цілих дві години. Ще жодного разу він не тримав там при мені нікого цілих дві години. 

Але раптом двері відчиняються. Та бачу я не Олексу, а "хазяїна". 

— Поклич голову охорони. Хай спорядить хлопців на прибирання, — каже він буденним тоном, витираючи руку. А на його руці я бачу кров. 

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍