Читати книгу - "Потраплянка № 13 або 12 наречених для принца Ендрю, Катріна Страж"

Глава 16. Фініта ля історія

Вчотирьох ми попрямували до вже знайомої вежі. Наблизившись до дверей, Рендал розрізав свою долоню та, змастивши кров’ю замкову щілину, щось прошепотів, знімаючи давнє закляття.

- Піднімайтесь, - скомандував Чорний чаклун.

Принц та Марго підкорились наказу і покірно почали підніматись на гору. Я кинула на радника злий погляд й попрямувала за ними.

Ми опинились на самій баштовій верхівці, де крізь напівзруйнований дах проглядались зірки та чітко виднілось магічне безумство, що буяло в палаці.

Довго споглядати за жахливою кульмінацією у замку, мені не вистачило духу, тому я відвела погляд від королівської обителі та роздивилась приміщення, в якому знаходилась. Майже всю підлогу займав малюнок якоїсь тетраграми. В центрі, у формі трикутника, розташувались три видовжені вівтарні камені. Між двома жертовниками, що складали основу, вкрита чорним оксамитом, стояла стійка, на якій лежали книга з пожовклими від давності сторінками та ритуальний кинджал із кривим лезом.

Рендал наказав Риті лягти на вівтарний камінь, розташований праворуч. Безсила опиратись, подруга підкорилась. Ендрю беземоційно спостерігав за діями чаклуна, застигши, немов стовп.

Радник наблизився до центрального каменя, зняв з пальця старовинний перстень та обережно поклав його на жертовник.

- Займайте своє місце, - він махнув на лівий вільний камінь, звертаючись до мене.

Я заперечно хитнула головою, на що Чорний чаклун посміхнувся і промовив.

- Я можу залишити вашу подругу живою, але у разі вашої непокори, її життя не матиме для мене жодної ваги.

- Божевільний старий дурень! – пробурмотіла я у відповідь. – Скажіть хоча б для чого це все.

- Вічне правління лише тоді приємне, коли є з ким його розділити, - коротко відповів чаклун, - лягайте вже.

Бачити Ритку в такому стані я не могла, але й вмирати, щоб чиясь інша душа оселилась в моєму тілі, відверто не бажала. Що ж робити? Спробую виграти час. Раптом Доріан все ж повернувся? До кінця не розуміючи, що роблю, я запустила в чаклуна блискавку. Приміщенням пролунав крик болю та поширився запах припаленої плоті.

- Несподівано, що опанували магію, - вишкірився чаклун, притискаючи долоню до пораненого боку.

- Сюрприз, – зло посміхнулась у відповідь, ховаючись за каменем, на якому мала померти. Такі собі перешкода та прикриття, якщо чесно, проте ілюзію контролю все ж створює.

- Не переоцінюйте себе, Ніко, - поблажливо, наче до малої навіженої дитини, посміхнувся до мене чаклун, - ця сила вам не належить.

- Та пішов ти…. слідом за кораблем!

Чогось більш епічного, аніж послати чаклуна по усім відомому курсу, я не вигадала. Втім, декілька років тому оригінальна фраза облетіла увесь світ, ясно даючи зрозуміти, як ми ставимось до поганців. То чому б не плагіатнути її за для підняття бойового духу?

Намагаючись захиститись, а заразом й напасти або ж виграти час, я запустила в злодія ще одну блискавку. А потім ще і ще. Та тепер він був готовий до бою, і мої заряди не досягали цілі. Вони зникали у черевах відкритих ним маленьких порталів. Одного разу мені вдалось поцілити у чаклуна, як раз у поранений бік. Він скривився та вилаявся. А потім вдарив мене потоком сили. Я не втрималась на ногах і, знесена повітряним ударом, пролетіла до стіни й лантухом звалилась на підлогу, ледь не втративши свідомість. Здається, зламала декілька ребер. Повітря з легень точно вибило. Відчувала себе рибою, викинутою на берег.

- Награлась? – жорстко промовив чаклун. – Якщо не вляжешся на вівтар, я накажу принцу вбити твою подругу. Ендрю, - радник звернувся до спадкоємця, - дозволяю тобі заколоти Маргариту.

Не в силах підвестись, я спостерігала, як спадкоємець наблизився до Марго та різко здійняв до гори кинджал. Ставати свідком Риткиної смерті я не бажала.

- Ні! – закричала я, відчуваючи злість та відчай, на що чаклун помахом руки зупинив принца.

– Добре, хай буде по твоєму, божевільний ти покидьку! Тільки не шкодь їй, - я на силу підвелась з підлоги та пошкандибала до вівтаря.

Радник навіть не подивився в мій бік. Він почав щось промовляти, і тоді кулон Рити засвітися. Тіло Марго вигнулося дугою, магія залишала її, накопичуючись у клятому кулоні, що ставав все яскравішим. Коли магія подруги була поглинута без останку, Ритка застигла на вівтарі, бліда та холодна, наче умертвіння.

Рендал наблизився до Маргарити, зірвав з її шиї кулон та поклав його поряд з перстнем, продовжуючи бурмотіти закляття. Викрадена магія вивільнялась, обплітаючи чаклунське кільце та всотуючись у насичено-бордовий рубін. Над вівтарем з’явився примарний силует жінки.

Все ж, портрет не зміг передати красу Діани. Я розуміла, що навіть у такому вигляді вона здатна зачарувати. Не дивно, що давній принц не встояв перед нею.

- Роберте, коханий, - проспівав привид, - нарешті ти знайшов «сосуд» для мене.

- Ще недовго, люба, і ти станеш вільною, - прошепотів чаклун.

Радник продовжив щось бурмотіти, і я бачила, як з кожним його словом спалахують грані тетраграми, створюючи ледь видиме енергетичне поле. Рендал читав заклинання. Перстень, котрий до того спокійно лежав на жертовнику, повільно здійнявся над каменем, потім зависнув на відстані метру від вівтаря та почав обертатись навколо своєї осі, прискорюючись із кожним обертом. Навколо клятої прикраси викривлявся простір, поступово звільняючи привида. Діана вже могла пересуватись. Вона наблизилась до мене, зиркнула своїми моторошними великими білесими очима та прошепотіла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍