Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"

Глава 14

Я ніколи не вирізнялася вправністю, тому з великими труднощами перебралася на гілку дерева, що вигиналася зовсім поруч з моїм вікном. Потрібно було зробити лише один крок, але й той мені не давався, я чіплялася руками за ґрати, тягнула ногу і ніяк не наважувалася ступити з підвіконня. Лише нагадавши собі, що часу залишалося обмаль, а я до пуття не знаю, як іти до Мальтеранського палацу, мені вдалося себе пересилити і подолати страх. Гілка затремтіла і прогнулася, я ледь встигла вхопитися за неї ще й руками. Деякий час я висіла жалюгідним оберемком, потім відпустила руки і добряче вдарилася спиною об землю. При цьому порвалася куртка, а берет, під яким я сховала своє довге волосся, відлетів убік, і мені довго довелося навпомацки шукати його в темряві.

Звичайно ж, я розуміла, що під час зустрічі з лихими людом, яким повнилися вулиці нічної Іллірії, мені не врятувати свою дурну голову. Бігати мені вдавалося не набагато краще, ніж лазити по деревах, та й чоловічий одяг я раніше ніколи не носила, і тепер зі здивуванням відчувала, наскільки вільні мої рухи, на ходу намагаючись якось пристосуватися до цього.

Мальтеранський палац я бачила здалеку під час прогулянки з паном Ремо і приблизно знала, в якому напрямку рухатися. Дякувати богу, у старій частині міста, де він розташовувався, вулиці були доволі прямими, а ніч видалася погожою і світлою. Мені пощастило, у глухі кути я заходила лише кілька разів, а три п'яні компанії, що траплялися на моєму шляху, так гучно перемовлялися, що я встигала сховатися в темних кутах і перечекати, поки вони підуть геть.

Площа перед зловісною резиденцією понтифіка була порожньою. Навіть веселі волоцюги не грілися біля вогнищ десь попід стінами палацу, а віконниці прилеглих будинків були щільно зачиненими. Пересічні люди не наважувалися сюди заходити вночі, а всі інші прямо йшли до воріт, де їх одразу ж пропускали до палацу, який у сутінках сповнювався пропащим іллірійським непотребом, якщо вірити пліткам.

За цю ніч я натерпілася стільки страху, що до вартових біля воріт звернулася майже спокійно, кажучи собі, що в будь-якому разі я людина майже пропаща, і всерйоз мені варто побоюватися хіба що пекла, де на мене вже чекає компанія добірних брехунів, зрадників та ще й ті нечисленні розпусниці, що також наважувалися за життя вдягати чоловічі штани. Побачивши перстень, який я отримала від Віко, мене одразу ж пропустили, проте супроводили кількома нахабними зауваженнями, від яких у мене почервоніла навіть маківка. Судячи з почутого, я виглядала як ті миловидні юнаки, що до вподоби багатьом знатним добродіям з особливими схильностями. Нічого іншого, втім, від Мальтерана я й не чекала. Хоч і вважалося, нібито жінкам зі шляхетних родин не годиться знати про подробиці розпусного життя панів з поганою славою, деякі розповіді доходили навіть до самих тихих будинків провінційної Венти. Тітонька Іло, до того ж, полюбляла непристойні історії і вечорами, почастувавшись кількома склянками вина, починала згадувати дикі звичаї Ангарі, порівнюючи їх з іллірійськими і незмінно приходячи до висновку, що кров в ангарійців усе ж таки гарячіша і пристрастніша. Втім, навіть це не допомогло мені, коли я, минувши кілька сходів і галерею, опинилася в одному із залів палацу, де вирувало застілля, яке раз по раз змішувалося з бійками і сороміцькими витівками. Мені негайно захотілося заплющити очі і більше їх ніколи не розплющувати.

Нагадавши собі про те, що необхідно за будь-яку ціну знайти Віко, я, квапливо забившись у куточок між якоюсь статуєю і стіною, почала розглядати пияк. Які ж мерзенні обличчя впали мені в око!.. Побачивши серед білого дня хоч одного такого розбійника, я негайно б перейшла на інший бік вулиці. Але, якщо вдуматися, тут їх було так багато, що враження дещо блякло. За кілька хвилин я помітила, що серед моторошних злодійкуватих пик трапляються й шляхетні обличчя, але, на жаль, вже зіпсовані розпустою і поганими схильностями. Із сумом я відзначала, який явний відбиток залишає подібне життя навіть на цілком приємних рисах.

Що запахи, що розмови, які долинали до моїх вух, могли б за інших обставин довести мене до сліз, але я вперто продовжувала прислухатися, сподіваючись, що впізнаю серед розмаїтого реву й п'яного реготу знайомий голос.

Найприкріше мені було дивитись на численних повій, які поводилися настільки вульгарно, що я раз у раз червоніла, кашляла і сопіла, квапливо відводячи погляд то від однієї, то від іншої відвертої сцени. Себе я втішала тільки тим, що жодна з жінок не виглядала засмученою чи зляканою; не знаю, що б я вчинила, якби стала свідком однієї з тих жахливих історій про викрадених іллірійок, яких силоміць приводили на подібні бенкети, щоб знущатися і гвалтувати. Я не була настільки наївною, щоб сподіватися, буцімто це все вигадка, та все ж мені стало трохи легше, коли я переконалася, що сьогодні тут немає нікого, хто б був примушений проти власної волі до участі в цьому вертепі.

Незабаром я майже впала у відчай - час спливав, а Віко я так і не побачила. Зате на мене вже кілька разів звернули увагу, і мені щось підказувало, що мою схованку от-от буде остаточно розкрито. Не знаючи, як вчинити, я в розпачі звернулася до випадкового чолов'яги, який скидався більше на слугу, аніж на повноправного гостя. Затинаючись і збиваючись, я запитала, чи можу я передати послання особисто в руки пану Брана, показавши про всяк випадок каблучку.

Слуга, зі сміхом, що змусив мене знову почервоніти до коренів волосся, порадив мені пошукати Віко в одній з кімнат, вказавши на арку, за якою виднілася галерея. Я, подумки змолившись вищим силам, почала квапливо перебігати зал, натягнувши берета до самих очей. Якщо це і допомогло, то дуже мало: кілька разів мені заступали шлях чоловіки вельми лячного вигляду, один з яких обійняв мене і почав щось шепотіти на вухо, вказуючи кудись рукою. Від жаху я нічого не розчула, за що потім додатково подякувала всім відомим мені богам, і пискнула:

-У мене термінова справа до пана Брана!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍