Читати книгу - "Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан"

Вибір

   Цієї миті я сподівалася почути щось на кшталт "я пожартував, бачила б ти своє обличчя..." Однак дива не сталося, Антон продовжував зацікавлено розглядав мене так, ніби від того, що я зараз скажу, залежало його життя.
   — Коли ми зустрілися з тобою минулого разу, я сказала, що твоєї уваги бажає купа дівчат, але не мала на увазі себе. — Я спробувала додати своєму голосу більше доброзичливості, хоча насправді відчувала роздратування.
   — Якщо ти боїшся, що я вчиню як Ден, то не варто. Ненавиджу зради. — На останньому слові його обличчя спохмурніло. Та вже за мить він посміхнувся мені, демонструючи свої білі зуби. — Лялю, ти не така як інші дівчата. В тобі є щось магнетичне, що змушує летіти до тебе, неначе я метелик, а ти мій вогонь.
   Зараз я була впевнена на мільйон відсотків, що на мені випробовують одну з технік пікапа. І цей факт не міг  не додати балів до загальної шкали мого роздратування. Я ще б зрозуміла, якби зізнання Антона було від чистого серця, але це...
   Не втримавшись, я почала плескати в долоні. На обличчі заграла сардонічна посмішка, котру навіть не спробувала приховати. — Ось так само повтори все, але вже комусь іншому.
   — Не зрозумів...
   — Антоне, це насправді невчасно. Навіть не так. Це не потрібно ні тобі, ні мені. До того ж я бачу, що ти хочеш насолити Денису. — Без жодного натяку на веселощі, відповіла я.
   Він зробив крок назустріч, проте я відступила, прагнучи зберегти відстань між нами. Антон зрозумів, що під натиском я лише віддалятимусь, тому вирішив змінити тактику.
   Хлопець протягнув букет та опустив очі додолу, немов йому стало соромно за свою поведінку. — Пробач... — Кинув засмучений погляд, усім своїм виглядом показуючи, що усвідомив помилку й готовий її виправити.
   Під натиском його очей, котрі своїм кольором нагадували кавові зерна, я здалася. Ну що трапиться, якщо прийму букет? Головне вчасно окреслити межі наших стосунків. Вірніше пояснити, що між нами не може бути нічого, крім дружби. Проте щодо неї я теж не надто впевнена.
   — Я візьму квіти, але це нічого не означає. — Помітивши обнадійливий погляд Антона, про всяк випадок, ще раз уточнила. — Взагалі нічого. Жодного натяку на будь-які романтичні чи близькі до романтики  відносини.
   — Не хвилюйся, я не буду ні на чому наполягати й не чекаю, що ти кинешся в мої обійми. — Запевнив він, передаючи в мої руки троянди. — Якщо я вже тут, то може вип'ємо кави?
   — Стоп. Я ж щойно все пояснила. — Я невдоволено стисла вуста та поглянула на хлопця з неприхованим розчаруванням.
   — Це ж лише кава. — Він зітнув плечима, мовляв, нічого поганого не трапиться, якщо ми посмакуємо напоєм разом. — Як друзі. — Додав згодом, підморгнувши.
   Якщо Антон думає, що може так просто переконати мене пристати на його пропозицію, то дуже помиляється. — Ні, я вже казала, що зовсім не маю часу. Мені потрібно додому.
   — Тоді дозволь підвезти тебе. І врахуй, що я не прийму відмову.
   Я уявила як відреагує Ден, коли побачить мене разом з Антоном. Не впевнена, що останньому пощастить повернутися до власної домівки з хорошим настроєм та неушкодженим.
   — Ні, навіть не думай про це. Я викличу таксі. — Вперто відказала я.
   — Ніяких відмовок. Я вже тут, справ не маю, але є велике бажання кудись поїхати, а тут така нагода. Ходімо до моєї автівки, Макларен вже зачекався. — Антон владно підхопив мене під лікоть та не слухаючи протестів повів до авто. Як виявилося, воно знаходилося зовсім поруч, на стоянці навпроти компанії Кирила Віталійовича.
   Зрештою, я висмикнула свою руку з його лабет. Випрямившись, гордо закинула голову й гнівно випалила. — Не смій так зі мною поводитись! Антоне, я не твоя власність і не одна з шанувальниць. О, і до речі, це належить тобі. — Я поклала на капот його автівки букет та різко розвернувшись, попрямувала геть.
   — Зупинись, Рито! — З-за спини пролунав глибокий голос Антона. Він швидко наздогнав мене, і зробив те чого я взагалі не очікувала — оповив руками талію, притискаючи до себе. — Пробач, не знаю що зі мною відбувається.
   — Відпусти, інакше я закричу.
   Наступної миті його руки, що міцно тримали мене біля себе, ослабли. Пальці ковзнули вниз, ніби втратили всю свою силу. — Вибач.
   — Мені вже час. — Я знала, що хлопець чудово зрозумів мій натяк. Тож більше не чинив жодного опору.
   — Я подзвоню. — Кинув мені в спину, коли я відійшла на декілька метрів.
   "Іди до біса, Антоне!" - Подумала я, але нічого не відповіла.

***
   Вдома на мене чекала неочікувана звістка. Хтось відправив Дену фото, на якому я тримала в руках троянди, а поруч зі мною мило посміхався Антон. Для людини, котра не чула нашу розмову, все видавалося геть не тим, чим було насправді. Однак я ще цього не знала й не підозрювала, що на мене чекає неприємна розмова.
   — Рито, ми лише декілька днів тому розійшлися, а ти вже знайшла нового хлопця. — Щойно я вийшла з таксі, переді мною, немов з повітря, з'явився роздратований Ден. Він швидко наблизився, демонструючи фото на телефоні. Цікаво, хто міг зробити цей знімок? А головне, навіщо фотографувати нас з Антоном?
   — Для початку міг би привітатись. А взагалі тебе моє особисте життя не обходить, так само як і мене твоє з тією білявкою. — Піднявши брови, промовила я з викликом.
   Лише секунда й хлопець опинився навпроти, на відстані кількох сантиметрів. Схиливши голову на бік він поглянув на мене, ніби бажав закарбувати в пам'яті моє обличчя. — Коли я сказав, що кохаю тебе — не брехав.
   Я важко зглитнула й відвернулася, ховаючи очі. Ден був потрібен мені, попри все. Як би я не вмовляла себе, як би не брехала — прагла бути з ним, належати йому...
   — Пам'ятаєш той день, коли ми були в моїй квартирі на Липках? Пам'ятаєш, що я сказав, і що сказала ти?
   Хіба можна забути? Звісно я пам'ятала й ніколи не забувала.
   — Це сильніше нас... — Прошепотіла заслаблими вустами, немов кожне слово вбивало мене зсередини.
   — Так. І це сильніше мене... Просто скажи, ти дійсно хочеш перекреслити наше майбутнє? Хочеш бути з негідником, що підставив мене...
   Коли я злісно поглянула на Дена, в очах миготіли блискавки. — А хіба не твоя зрада перекреслила наше майбутнє? Хіба це не ти був у ліжку з іншою? Чи це Антон підклав під тебе ту білявку? — Кожне нове питання мало на меті вжалити якомога болючіше.
   Ден не зводив з мене погляду, в якому у ядучий коктейль були змішані всі почуття. Біль, агонія, кохання, пристрасть, відчай, журба... Всього й не перерахувати.
   — Прокляття, Рито! Я не зраджував. Нікого не бажав настільки сильно як тебе. Від однієї думки про те, що ви будете разом з тим покидьком, у мене зводить щелепи. Якщо він торкнеться до тебе бодай пальцем, я знищу його! Роздеру на шмаття, немов скажений пес! А це саме так... Я скаженію без тебе! — Денис нахилився до мого обличчя. Відчуваючи його гаряче дихання на щоці, я затремтіла від раптово бажання. Мені хотілося поцілувати його — пристрасно, шалено, на межі з божевіллям. Я жадала цього понад усе, але мала боротися. Не тільки боротися, а й перемогти у запеклому двобої зі своїми почуттями.
   Я відступила на крок, проклинаючи себе за слабкість. — Пізно. Занадто пізно. — Похитала головою і попрямувала до будинку, залишаючи позаду не тільки Дена, а й наші почуття. Я перегорну цю сторінку чого б мені це не коштувало.
   — Ненавидь, зневажай, гнівайся, вважай мене ворогом, але не вір Антону. Він завжди переслідує свою ціль... Будь обережна, це єдине чого я прошу. — До мене долинули слова Дениса. На мить я мимоволі завмерла, але стримала бажання кинутися на шию хлопцю й впевнено рушила в напрямку вхідних дверей.
    Я відчувала на собі погляд його небесних очей. Знала, що він поруч. Завжди буде поруч. Мені достатньо лише пробачити зраду. Але як це зробити?
   Зайшовши до будинку, я помітила Ларису Андріївну. Вона розмістилася на дивані перед телевізором, а в руках тримала книгу.
   Жінка підняла очі й приязно посміхнулася, поплескавши місце поряд з собою. — Присядь, Рито. Гадаю, нам слід поговорити.
   — Вибачте, Ларисо Андріївно, але я не дуже добре себе почуваю. — Я спробувала уникнути розмови, оскільки прагла залишитися на самоті й дати волю почуттям. Всередині мене ревіла диким звіром злива, і це диво, що я досі могла відповідати спокійно.
   Дружина мецената відклала книгу, вона пильно поглянула на мене й лагідно мовила. — Мені відомо про ваші з Денисом стосунки. Однак останнім часом ви поводите себе так, ніби між вами пробігла чорна кішка. Що трапилося? — Справжнє хвилювання, котре ніяк неможливо зіграти, прослизнуло в її інтонації.
   — Пробачте, та мені нема чого вам відповісти. Єдине, що можу сказати, ми з вашим сином не маємо жодних стосунків.
   Тінь смутку лягла на її обличчя. — Шкода, мені здавалося, що ви закохані. По правді кажучи, я б хотіла, щоб мій син був з такою дівчиною як ти... — Спочатку вона завагалася, але зрештою додала. — Я бачила як Денис на тебе дивився. Його погляд був сповнений ніжністю та коханням. Ти єдина дівчина, що по-справжньому його зацікавила.
   Мені стало незатишно від слів жінки, серце до болю стислося в грудях, а всередині все покрилося кригою. — У Дениса є інша дівчина. І, можливо, він вас з нею колись познайомить. — Промовила скоромовкою та поспіхом вибачившись, квапливо залишила вітальню.
   Лише опинившись у власній кімнаті, я дозволила сльозам скотитися обличчям. Ну коли... Коли мене відпустить це почуття? Як мені жити під одним дахом з Деном, якщо я постійно страждаю від того, що він поруч, але водночас так далеко?
   Зненацька запищав мій телефон, сповіщаючи про нове повідомлення. Спершу я не хотіла його читати, вирішила вимкнути звук. Та тільки-но поглянула на екран, враз заціпеніла.
   Повідомлення було з невідомого номеру, але не це лякало, мене нажахав його зміст.
   " Доню, я не зраджу тебе. Незабаром ми зустрінемося і ти покажеш мені як сумувала за мною всі ці роки. "

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍