Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Розділ 18

Нічне повітря опалювало легені. Після тижня під землею свіже повітря здавалось водночас нагородою і каторгою. Ми відійшли від дверей на декілька кроків та підійшли до камʼяної огорожі, висотою мені до поясу. Що ж, сподіваюсь, що ніхто не вистежить нас зараз.

— Я... — він зупинився, тримаючи мою руку і не відводячи погляду, наче слова, які він збирався сказати, тиснули на нього не менше, ніж на мене. — Ти знаєш, що мені важливо, аби ти знала, що я…

Він зупинився. В звичайний день я би прикрикнула на нього та примусила говорити швидше, але після його і решти хлопців підтримки не хотіла здатись невдячною.

— Господи, Кая, та чому з тобою так складно? — зізнаюсь, в цей момент я на мить втратила здатність говорити. —  Ти мені дуже… дуже подобаєшся, чорт би тебе побрав. І я хочу, аби це було взаємно. Ти — мій побратим і я навчився довіряти тобі своє життя, нехай ти і дівчина. Але — ти все ще дівчина. І бути поруч з тобою весь цей час, і бачити тебе, і відчувати, і торкатись, і не знаходити собі місця, коли ти зникаєш…

Я ледь помітно зітхнула. Гарт не відступав останні місяці, постійно натякаючи на те, що хоче чогось більшого, ніж просто дружба. Він був добрим, сильним і завжди прикривав мене в бою, але… щось не давало згодитися. Це було мов невидиме відчуття, що щось неправильно, за яке я сама себе ненавиділа. Чого мені бракує? Гарний, веселий, розумний. Я йому подобаюсь. То чого ж моє серце не тріпотіло від однієї його посмішки?

Гарт був, без сумніву, людиною, яку годі було уявити осілим на одному місці. Високий, з масивними плечима та завжди трохи розкуйовдженим світлим волоссям, він був постійно в русі. Завжди з тією легкою, лукавою усмішкою, яку так любили провінційні дівчата. Гарт знав, як змусити будь-яку посміхнутися — і, відверто кажучи, мав звичку цим користуватися. В кожному селі на нього чекала спідниця, готова дати прихисток і, можливо, більше, якщо в Гарта вистачало часу на черговий романтичний епізод.

Іноді це трохи дратувало — не те щоб мене хвилювало, що Гарт невпинно змінює своїх коханок. Радше той факт, що з кожною з них він виглядав невимушено, так ніби його чарівність справді ніколи не зникає. Навіть зараз, сидячи за нашим столом і ліниво жартуючи, він не втратив своєї привабливої впевненості, хоча ми тільки-но пройшли дві важкі битви і кожен з нас по-своєму був на межі виснаження.

— Тому…

Я очікувала продовження, але він не договорив — нахилився й поцілував мене. Його губи були теплими і наполегливими, наче він намагався передати щось, що не вміщалося у слова. Поцілунок був впевненим, майже жадібним, і я відчула, як його пальці міцніше стискають мою талію, неначе боявся, що я зникну, щойно він відпустить.

Що ж, не дивно, чому дівчата так і вішались на нього. У цьому поцілунку мало відчуватись все: сила, м’якість, бажання. Але я нічого не відчувала. Ніякої іскри, ніяких мурах, що мали б пробігти по шкірі, ніякого трепету, про який говорили дівчата в Академії.

Це, мабуть, було найгірше. Порожнеча, яка залишалася навіть під його гарячим дотиком, здавалася образливою. Не була впевнена, чи ця холодність йде від мене, чи, можливо, справа у всьому, що сталося. Чи то я стала такою, чи то він просто не був тим, кого я насправді шукала в усьому цьому хаосі.

Тим не менш, я поклала руки на його потилицю, пальцями відчуваючи м'якість його волосся, і притягнула ближче. Наші дихання змішалися, гарячі й неспокійні, мов полум'я, що шукає кисню. Його тіло притислося до мого, відчуття гарячої напруги простягнулось вздовж хребта. Відчувши мій поступ, він ковзнув руками вниз, охопивши мою талію так, ніби боявся втратити. Грубі долоні ніжно ковзнули по моїх боках; притискаючи мене до себе, він підняв мене легко, посадивши на якийсь холодний парапет, що контрастував з жаром наших тіл. Його губи знайшли чутливу шкіру під вухом, гаряче дихання лоскотало, змушуючи мене здригнутись.  Вони були теплими і наполегливими, з ноткою терпкої пристрасті, що змусила моє серце стиснутися, а палкий стогін вирватись з вуст.

О ні, ні, ні, Кая! Що ти робиш?!

Мій розум кричав, але тіло все ще рухалося за інерцією, поки я не відчула, як щось всередині обривається. Я м’яко, але впевнено переклала руки з його потилиці на груди, створивши простір, якого так бракувало секунду тому.

— Гарт, — прошепотіла я, відштовхуючи його. Він зупинився, дивлячись на мене з дивним поєднанням здивування і болю в очах. Це тривало лише мить, але цієї миті було достатньо, щоб я відчула себе так, ніби зрадила щось важливе. Щось всередині мене.

— Що таке? — запитав він, стишивши голос. Його руки ще тримали мене за талію, але їхній хват вже послабився. Він виглядав так, ніби не міг зрозуміти, що саме пішло не так.

Я відвела погляд, відчуваючи, як всередині мене зростає тривога. Я знала, що повинна сказати щось зараз, щось правильне, щось, що не знищить його. Але слова просто не йшли.

— Ти найкращий, Гарт… — почала я, і він одразу скривився, наче від удару. — Ти... тобі потрібна людина, яка буде тобі відповідати. А я… Я не можу. Я не можу рухатись далі і бути поруч з тобою, як… як дівчина. Не тоді, коли ми бʼємось поруч. Не тоді, коли я — твій побратим. Не тоді, коли я діставала з твого ліжка з десяток дівчат. Не думаю, що це гарний початок стосунків, — я намагалась посміхнутись, але вийшло відверто криво. Та і я блефувала: не знаю, чи вийшло б у нас щось, навіть якби ми не були командою.

Він відійшов на крок, опустивши руки і стискаючи кулаки. На його обличчі промайнув гнів, але він швидко пригасив його, переводячи важкий погляд на землю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍