Читати книгу - "Доля у смартфоні, Тихий Лис"

"Якщо ти читаєш цю історію, то мене вже немає... Принаймні, у твоєму житті. Я це знав від самого початку. Я хотів лише відволіктися від думок. В черговий раз насолодитися новим спілкуванням на один вечір і піти з життя дівчини, не затримуючись в її думках... Що ж пішло не так? Я не повинен був заграватися з цим. Я мав би зупинити все, ще на стадії зародження цього спілкування. Так, я знав, як це закінчиться. З самого початку я знав, що ця історія не має хеппі енду. І все ж, я не зміг зупинитися, не захотів.Черговий вчинок егоїста. Хотів, щоб ця легка посмішка, на моєму стомленому обличчі, протрималася ще вечір, потім ще, і ще... І в якийсь момент зрозумів, що весела дівчинка, з норовливим характером, заполонила думки.  Я ж знав кінцівку цієї історії, але все одно занурив тебе в неї. Егоїзму не має меж..."

Весна принесла затишшя. Настав мир? Я б не сказав... Перемир'я. Це була тиха пауза перед бурею, що могла спалахнути в будь-який момент. Я не вірив, що ми можемо повернутися до звичайного, мирного життя. І ніхто з нас не вірив у це. Ми просто намагалися жити далі, хоч і з серцями, що все ще залишалися на фронті. Ми посміхатимемося, казатимемо, що все добре, але в глибині душі розуміємо: вже не буде так, як раніше. У снах ми знову і знову переживатимемо ті жахи темних ночей, коли пекельний вогонь вибухів освітлював наші обличчя. Ми будемо заспокоювати рідних, що війна позаду, але насправді, як тільки вогнище конфлікту спалахне знову, ми повернемося туди. Без запитів і без причини. Ми підемо добровільно. Це вже частина нас, це в нашій крові - жага до того, що межує з життям і смертю. Бажання бути на грані, загравати зі смертю, випробовувати свою долю.

Я повернувся до побратимів, але не для того, щоб залишитися. Я був там, щоб допомогти їм залишити позаду цей світ - світ, де на кожному кроці смерть і бруд, де кожна мить сповнена болю й небезпеки. Ми збиралися йти додому, до сімей, але не всі мали таку можливість. Скільки відданих, хоробрих людей загинуло тут, у цих безіменних полях, скільки сімей лишилося без своїх чоловіків, без батьків. І я не став затримуватися в цьому світі камуфляжу та вбивчого металу. Акуратно складав своє спорядження в баул і заховав його в найвіддаленіший куточок шафи. Хоча хотів забути про нього... Викинути, але десь, глибоко в душі знав, що за першого поклику, я відкрию цю шафу і знову буду припасовувати спорядження на своє тіло.

...

Все скінчилося. Як зима, так і війна. Мої страждання залишилися позаду. Доля дала мені шанс почати нове життя, наче чистий аркуш, на якому я могла написати свою нову історію. Тільки тепер, коли все позаду, я зрозуміла, як сильно це все змінило мене. Вчора я розпрощалася з квартиркою, яка за весь цей час стала моїм притулком - місцем, де я могла знайти спокій і відчути себе в безпеці, хоч і коротко. Сьогодні, повільно прогулюючись вулицями міста, що почало прокидатися від зимової сплячки, я прощалася з ним. Прощалася з усім, що було тут, і з усім, що залишалося в минулому.
Речі вже відправлені поштою, а в руках лише сумочка та рюкзак. Все, що мені потрібно було, аби пережити останні хвилини в цьому місці. Я йшла, насолоджуючись тишею і весняним теплом, відчуваючи, як кожен крок все більше віддаляє мене від старого життя. Вокзал зустрів мене звичайною метушнею: люди рухалися в різні боки, кожен зі своїми думками і проблемами. Я йшла через натовп, спостерігаючи за ними, і раптом зупинилася, коли побачила, що відбувається далі.
У натовпі, який створив затор, стояв чоловік у військовій формі. Це був не просто солдат - це був той, хто пережив війну. Його очі бігали, в них не було спокою, а тіло було напружене, наче в будь-яку мить він може вибухнути. Чоловік страждав від посттравматичного стресового розладу, і він бачив ворогів скрізь. Був тут, серед нас, але в його світі все було по-іншому. Мене охопив жах, коли я побачила, як він виймає з кишені щось маленьке і темне, пофарбоване в оливковий колір. Серце шалено закалатало в грудях. Я знала, що це - небезпека. І це була не просто загроза, це було життя або смерть.
Я була в самому центрі цієї ситуації, і мені хотілося вийти з цього натовпу, втекти, заховатися де завгодно. У той момент я відчула, як холодний піт стікає по спині. Боялася. Мені хотілося вирватися з цього натовпу.

Військовий стояв серед натовпу, що оточив його великим півколом. Руки міцно тримали гранату, і він був готовий розірвати себе, аби не дати "ворогові" можливості забрати його живим. Люди відступали, перелякано витягуючи телефони, щоб зафіксувати момент. Ніхто не намагався допомогти, ніхто не підійшов, щоб зупинити цей безлад. Лише один хлопець, в одязі, який не був ані чисто військовим, ані цивільним, виринув із натовпу. Його вигляд був чимось середнім між тактичним одягом та туристичним, але на обличчі було щось знайоме, що йому допомогло залишитися вірним своїм побратимам. Він наближався до військового, його рухи були повільними, але рішучими.
Хлопець говорив незрозумілими звичайному цивільному термінами. Від знайомих фраз, свідомість військового почала повертатися до реальності.
- Друже! Свої! Я на закріп вийшов до тебе. Ти не сам, друже. Ти не поранений, не витікаєш?
Ті слова стали мов магічний код, що відкрив двері свідомості військового. Він обернувся, і погляд його став більш зібраним. Хлопець продовжував спілкуватися з ним, як з братом по зброї, як з тим, кого розумієш навіть без слів. Сів поруч, запропонував сигарету, аби хоч на мить забути про цей страх і хаос навколо. Військовий, майже без свідомості від шоку, винувато показав на гранату, що ще була у його руках. Хлопець, обережно забрав її, не сказавши нічого зайвого. Потім запропонував йому цигарку і обидва сіли, спершись об стіну вокзалу, курили, неначе виводили себе з війни, хоч і ненадовго. Вони були в іншому місці, далеко від шуму вокзалу, у брудних окопах, де навіть небо здається важким від крові.
Медики, побачивши, що ситуація під контролем, підійшли до них. Хлопець поглядом показав їм, що можна забирати пораненого.
- Друже, прибув евак. Вони заберуть тебе на стаб - промовив хлопець і військовий, хоча й ослаблений, слухняно піднявся з допомогою медиків.
Молодик ще раз глибоко затягнувся сигаретою, відкинув голову назад, відчуваючи втому від того, що тільки що пережив. Потім, поклавши цигарку, він підійшов до поліції і передав гранату.
Тим часом я спостерігала з віддалі. Була свідком цієї сцени, моє серце шалено колотилося. Злий жарт долі. Здавалося, вона вирішила, що не достатньо познущалася з нас. Ми зустрілися ось так неочікувано - то був Сергій. Але я зрозуміла, що більше не могла повернутися в той світ, який залишила позаду. Не могла і не хотіла. Ще кілька місяців тому, мабуть, побігла б до нього, щоб підтримати його, але зараз усе було інакше. Я розвернулася і пішла, без огляду, залишаючи цей момент позаду. Тепер я вміла відпускати минуле. Не вірила в долю, це не вона. Лише фатальні збіги обставин. Він навчив мене приймати важкі рішення, і нове життя вимагало робити кроки, яких раніше б не змогла зробити.
На вокзалі серед штовханини, я відчувала, як думки заспокоюються, а серце знову повертається до ритму того нового життя, яке я розпочинала. Підійшла до перону, здала квиток на перевірку, а потім зайшла у купе. Застелила постіль, зручно вмостившись, розгорнула книгу, намагаючись відгородитися від цього неспокійного світу.
Коли потяг вже був готовий відправлятися, а провідниця просила сторонніх покинути вагон, двері купе раптом відчинилися. Я навіть не підняла голови, не відриваючись від сторінок книги. Не хотіла порушувати момент, коли повністю занурилася у вигадану історію. Попутник, накульгуючи, повільно зайшов у купе, положив рюкзак на своє місце. Присів біля вікна і низьким, трохи прихриплим голосом, сказав:
- Софа?..

Кінець