Читати книгу - "Доля у смартфоні, Тихий Лис"

Пролог

Ця розповідь - усього лише вигадана історія. Але хіба не буває у кожній вигадці частка правди? Її сюжет реалістичний, майже до болю знайомий. Це історія про почуття, про випробування відстанню й розставанням. Про тих, хто колись залишався наодинці зі своїм щастям і своїм болем, без підтримки, без розуміння...
Скільки часу вже минуло... Скільки втрачено моментів, скільки можливостей залишилося позаду. І ні повернути, ні виправити нічого вже не можна. Життя плине невблаганно, а я все не встигаю за ним. Живіть! Кохайте, радійте, сваріться, плачте, бийте посуд. А потім зупиніться, видихніть, примиріться. Приймайте рішення. Помиляйтеся. Йдіть вперед не озираючись, а коли озирнетеся - зрозумієте: кожна мить була того варта. Радість і біль, перемоги й розчарування - усе це досвід, що робить нас сильнішими.
Для чого я пишу цю історію? Бо знову безсонна ніч. Бо знову хочеться відірватися від реальності, дати волю думкам, очистити розум.
Кому я пишу цю історію? Собі? Чи, можливо, всім тим, хто впізнає себе в ній? Чи тим, хто ніколи не відчував, як стискається серце на пероні вокзалу? Тим, хто не знає, як важко сказати "прощавай", знаючи, що це може бути назавжди?

Це лише вигадана історія. Приправлена моментами, які колись хтось пережив, побачив, відчув...

Знайомство з анонімом

Скільки часу вже пройшло... Я загубилася у власному житті, яке так стрімко змінювалося, залишаючи мене наодинці з болем і порожнечею. Розпочала навчання, яке не приносить мені радості, стало сірою, щоденною рутиною, нав'язаною мені чужими очікуваннями. Я переїхала до чужого міста. Місто, яке подобалося, але яке так і не стало для мене домом. Численні орендовані квартири, де я жила, не зберігали спогадів, не дарували тепла - лише тимчасові стіни, що ставали свідками моєї самотності.
Пізніше пандемія загнала всіх у власні клітки, і я відчула, що моя стала ще тіснішою. Вулиці здавалися пустими не лише фізично – порожнеча була всередині мене. А потім – війна, що забрала останню ілюзію стабільності. Відчуття безнадії стало звичним, мов тінь, що ходила за мною щодня. Я не знала, що буде завтра, чи буде це "завтра" взагалі.  Мої тривалі стосунки, які, здавалося, мали бути міцним тилом, розчинилися у повітрі. Те, що починалося з гармонії, закінчилося гірким розчаруванням. Я залишилася одна - зі своїми думками, страхами, втомою. "Ти сильна, ти впораєшся" - казала мені подруга. Але чи справді сила - це завжди добре? Чи не має права людина просто бути слабкою, втомленою, потребувати підтримки? Хотілося хоча б раз не тримати все в собі, не грати роль дорослої та відповідальної. Хотілося, щоб був той, хто скаже: "Я поряд" - і не просто скаже, а доведе це діями.
Безсоння стало моїм постійним супутником. Короткі уривки сну не давали відпочинку, а лише посилювали відчуття спустошеності. Щоб хоч трохи втекти від цієї реальності, я шукала розраду в книжках. Кожна історія ставала новим світом, де не існувало моїх проблем. Там добро завжди перемагало зло, там герої знаходили щастя, а я тимчасовий спокій. Я уявляла голоси персонажів, малювала їхні обличчя у своїй уяві, і на мить мені здавалося, що я не одна.
В цій маленькій затишній квартирці всі мої вечори - та що там, пізні ночі - проходили у вигаданих пригодах, де я могла хоча б ненадовго забути про себе. Але щоранку, коли я закривала книгу, реальність безжально поверталася. І я знову була одна.

Ні, я не поставила на собі хрест після тих стосунків. Я молода, приваблива, і що найголовніше - я це знаю. Немає в цьому ніякої зарозумілості чи самозакоханості, просто факт, якому я не бачу сенсу заперечувати. Я впевнена в собі, вмію тримати розмову, не відчуваю скутості в компанії. Мені подобається флірт, легкі обміни поглядами, слова, які залишають після себе приємний післясмак.
І увагою чоловіків я точно не обділена. Компліменти сиплються в повідомленнях, реакції на мої сторіз - бурхливі, з нотками зацікавленості. Запрошення на каву, на прогулянку, на вечерю. Начебто все так, як має бути - вибір є, можливості відкриті, але... Все це стало чимось буденним. Я втомилася від цієї гри, від порожніх фраз, які не мають глибини. Всі ці чоловіки, з якими я знайомлюся, здаються мені надто поверхневими. Вони не викликають у мене бажання розкритися, поділитися своїм справжнім "я". Мені не потрібна чергова переписка ні про що, яка зникне, як тільки один із нас втратить інтерес. Я шукаю чогось іншого.
- Ти б уже сходила на якесь побачення, а то сидиш киснеш у своєму куточку, цікавишся лише книжковими чоловіками. - заявляє подруга, поки ми сидимо в затишній кав'ярні. Вона робить ковток ароматного латте й дивиться на мене з легкою докірливою посмішкою.
- Та не маю я бажання. Та й пишуть мені постійно, - відмахуюся я, крутячи в руках ложечку.
- А що той хлопець, який присилав тобі подарунок на день народження?
- Паша? Ой, ну він хороший, ім'я у нього приємне... - я задумалася, намагаючись проаналізувати, які почуття викликає у мене згадка про нього. Він милий, уважний, турботливий. Але... - Але ти знаєш, ну чогось не вистачає у нашому спілкуванні... Якоїсь іскорки чи вогнику.
Подруга закочує очі, усміхається і, піднімаючи чашку, виголошує:
- Соф, які іскорки? Чоловіки - прямолінійні бовдури, які не розуміють навіть прямих натяків. Єдині вогники у їхньому житті - це ми!
Я сміюся, піднімаю свою чашку у відповідь.
- Звучить, як тост!
І ми злегка зіштовхуємо кавові «келихи», ніби відзначаючи ще одну сторінку в нашій нескінченній розмові про стосунки, чоловіків і вічний пошук того, хто змусить серце битися швидше.
Час, проведений із нею, завжди приносив мені радість. Подруга була для мене чимось більшим, ніж просто близька людина. Вона - моя рідна душа, яка розуміла мене без слів, підтримувала, навіть коли я сама в собі сумнівалася. Ми сміялися, говорили про все на світі, пили каву, ніби це був ритуал, що тримав нас на плаву у цьому хаотичному світі. Але, як завжди, день закінчувався, і вечір приносив із собою знайому пустку.
Сьогодні вона відчувалася гостріше, ніби темрява за вікном мала власну вагу, тиснула на груди. Я взяла книгу, сподіваючись, що вона, як і завжди, затягне мене у свій світ, дозволить сховатися від самотності. Але сьогодні навіть улюблені герої не рятували. Очі ковзали по рядках, але зміст вислизав, розчиняючись у потоці думок. Я закрила книгу і поглянула на годинник. Далеко за північ.
Чи варто писати комусь із тих, хто постійно надсилає повідомлення? Сумнівно, що хтось ще не спить. Та й не тягне мене до жодного з них. Мені не хотілося чергових безглуздих розмов, в яких я давно не знаходила ні сенсу, ні задоволення. Було просто... пусто.
Раптом у пам'яті спливла розмова з подругою. Вона нещодавно розповідала про анонімний чат у месенджері - місце, де можна поговорити з незнайомцем. Без зобов'язань, без очікувань. Чисте спілкування, що могло б виявитися цікавим і навіть трохи інтригуючим. Звісно, вона попереджала, що там багато неадекватів, але мене це не лякало. Я швидко їх заблокую, якщо що. Чому б не спробувати?
Я рвучко закрила книгу і поклала її на столик. Вставила навушники, увімкнула улюблену музику. Легка мелодія наповнила кімнату, заглушаючи нічну тишу. Я зайшла в додаток, знайшла потрібний чат і натиснула "Почати"