Читати книгу - "В’язень Неба"

відчиненою камерою схову.

– Що це він робить? – здивувався я.

Фермін зірвався з лавки й махнув мені.

– Біжи до валізи, а я за ним…

Не чекаючи на відповідь, товариш побіг до виходу. Я ж поквапився туди, де Сальґадо покинув чемодан. Якийсь проноза, що читав газету на сусідній лавці, теж накинув на нього оком. Озирнувшись на два боки й переконавшись, що ніхто не дивиться, він підвівся й шулікою кинувся на здобич. Я прискорився. Незнайомець уже намірився схопити валізу, але якимось дивом я його випередив.

– Це не ваше, – сказав я.

Нахаба люто зиркнув на мене й учепився за ручку.

– Покликати поліцію? – запитав я.

Збентежившись, злодій відпустив валізу й побіг у напрямку перону. Я відніс чемодан на нашу лавку, і своєю чергою перевіривши, чи ніхто за мною не стежить, відчинив його.

Валіза була порожня.

Тільки тоді я почув якийсь галас і, здійнявши голову, помітив, що коло входу на вокзал зчинився шарварок. Підвівшись, я роздивився крізь скляні двері, як двоє гвардійців прокладають собі шлях крізь кільце цікавих, що з’юрмилися під дощем. Коли глядьки трохи розступилися, я побачив Ферміна навколішках на землі, що тримав на руках Сальґадо. Очі старого були розплющені, на обличчя падали краплі дощу. Жінка, що входила до вестибюля, притиснула руку до рота.

– Що сталося? – запитав я.

– Бідолашний дідусь, він упав як підтятий… – відказала вона.

Я вийшов надвір і повільно наблизився до натовпу глядьків. Я побачив, як Фермін підвів голову й обмінявся кількома словами з гвардійцями. Один із них кивнув. Тоді мій товариш скинув свій габардиновий плащ і загорнув у нього труп Сальґадо, затуливши йому обличчя. Коли я пропхався ближче, із-під накривала стирчала рука лише з трьома пальцями, а на долоні зблискував під дощем невеличкий ключ. Я розгорнув парасолю над Ферміном і поклав руку йому на плече. Ми поволі рушили звідти.

– Із тобою все гаразд, Ферміне?

Мій найкращий друг знизав плечима.

– Ходімо додому, – тільки й здолав він сказати.

4

Дорогою з вокзалу я зняв із себе плащ і накинув Фермінові на плечі, його ж бо лишився на мертвому Сальґадо.

Мені видалося, що товариш не в тому стані, щоб іти пішки, тож я вирішив зупинити таксі. Відчинивши дверцята перед Ферміном, я посадовив його, а сам сів із іншого боку.

– Валіза була порожня, – сказав я. – Хтось поглузував над Сальґадо.

– Пограбував грабіжника.

– Хто це міг бути, як ти гадаєш?

– Мабуть, той, хто сказав йому, що ключ у мене, й пояснив, як мене знайти, – пробурмотів Фермін.

– Вальс?

Фермін пригнічено зітхнув.

– Не знаю, Даніелю. Я не знаю, що й думати.

Я помітив запитальний погляд таксиста в дзеркалі заднього огляду.

– На вулицю Фернандо, коло самого початку Королівської площі, – сказав я.

– Хіба ми не вертаємося до книгарні? – запитав Фермін, якому вже не лишилося сил, щоб сперечатися щодо нашого маршруту.

– Я вертаюся. А ти їдеш до дона Ґуставо, щоб решту дня провести з Бернардою.

Усю дорогу ми мовчали, дивлячись, як обриси Барселони розмиваються під дощем. Таксі привезло нас до аркади на вулиці Фернандо, де колись ми познайомилися. Я заплатив таксистові, і ми вийшли з машини. Потім я провів Ферміна до будинку дона Ґуставо і, прощаючись, обійняв товариша.

– Бережи себе, Ферміне. І поїж обов’язково, а то Бернарда шлюбної ночі поколеться твоїми кістками.

– Не турбуйся. Насправді мені легше розтовстіти, ніж оперній примадонні, тільки дай мені таке завдання. Ось просто зараз нажеруся донесхочу того смачнючого пісочного печива, яке дон Ґуставо купує в «Кілес», і назавтра буду гладкий, як кнур.

– Що ж, подивимося. Переказуй вітання нареченій.

– Дякую, хоча, зважаючи на юридично-адміністративний бік питання, видається мені, що я змушений буду й далі жити в гріху.

– У жодному разі. Пригадуєш, що ти сказав мені колись? Що доля не приходить до нас додому і треба вийти їй назустріч?

– Мушу визнати, що цю фразу я вичитав у Каракса. Добре сказано.

– Отож я й повірив у це і вірю далі. І тому скажу, що твоя доля – призначеного дня одружитися з Бернардою за всіма правилами, зі священиками, рисом та іменем-прізвищем.

Товариш скептично поглянув на мене.

– Не будь я Даніелем, якщо ти не матимеш першокласного весілля, – пообіцяв я Фермінові. Той, щоправда, був такий похнюплений, що збадьорити його, я підозрював, не змогли би ні цілий пакет жувальних цукерок «Суґус», ні похід у кінотеатр «Феміна» на повнометражний фільм із Кім Новак, що виблискувала конічним бюстгальтером, який кидав виклик законові всесвітнього тяжіння.

– Ну, коли ти так кажеш, Даніелю…

– Ти повернув мені правду, я ж поверну тобі ім’я.

5

Того самого вечора, у книгарні, я взявся за втілення свого задуму з відновлення Фермінової особи. Перший крок полягав у тому, щоб зробити кілька телефонних дзвінків і скласти план заходів. На другому етапі належало залучити до справи безперечних знавців свого діла.

Опівдні наступного дня, сонячного й тихого, я попрямував до бібліотеки «Ель Кармен», де домовився зустрітися з професором Альбуркерке. Я був цілковито переконаний: того, чого не знає він, не знає ніхто.

Я відшукав професора, обкладеного книжками й паперами, у головній читальній залі. Він сидів із ручкою в руці й зосереджено щось писав. Не бажаючи переривати його працю, я мовчки сів навпроти нього. Минула майже хвилина, доки професор помітив мою присутність. Відірвавши погляд від своїх паперів, він спантеличено поглянув на мене.

– Мабуть, ви пишете щось неймовірно захопливе, – припустив я.

– Працюю над циклом статей, присвячених проклятим письменникам Барселони, – пояснив професор. – Пригадуєте такого собі Хуліана Каракса, автора, якого ви порекомендували мені в книгарні кілька місяців тому?

– Звісно, пригадую, – відказав я.

– Отож, я зацікавився його життям, і виявилося, що історія Каракса просто неймовірна. Ви знали, що якийсь демонічний персонаж багато років ганявся по всьому світу за книжками Каракса, щоб спалити їх?

– Не може бути! – удав я здивування.

– Неймовірно цікавий випадок. Я вам дам почитати, коли закінчу.

– Вам слід було б написати книгу на цю тему, – запропонував я. – Невідома історія Барселони через призму життя проклятих, знедолених і офіційно заборонених письменників.

Професор, вочевидь заінтригований, замислився над пропозицією.

– Власне, я вже думав над цим, але в мене стільки роботи в газетах і університеті…

– Якщо цієї книги не напишете ви, її не напише ніхто…

– Слухайте-но, може, я й справді махну на все рукою і зроблю це. Не знаю, де візьму стільки часу, але…

– «Семпере й сини» залюбки нададуть до вашого користування всі свої фонди