Читати книгу - "В’язень Неба"

і запропонують будь-яку допомогу, яка вам буде потрібна.

– Буду мати на увазі. Ну, що? Ходімо пообідаємо?

Професор Альбуркерке вирішив, що на сьогодні роботи досить, і ми вирушили до ресторану «Каса Леопольдо». Замовивши по келиху вина й пречудовий хамон серрано на закуску, ми стали чекати ще на дві порції бичачих хвостів, страви дня.

– Як там справи в нашого доброго приятеля Ферміна? Кілька тижнів тому, коли я бачив його в «Кан Льюїс», він мав вигляд людини, що потрапила в халепу.

– Власне про нього я й хотів із вами поговорити. Але це доволі делікатне питання, і я змушений попросити, щоб усе сказане лишилося між нами.

– Звісно! Чим я можу допомогти?

Я коротко, в загальних рисах, описав проблему, оминаючи неприємні чи неважливі подробиці. Професор відчув, що в історії, яку я йому розповів, бракує багатьох епізодів, однак виявив винятковий такт.

– Чи правильно я все зрозумів? – перепитав він. – Фермін не може скористатися своїм іменем, бо двадцять років тому нашого приятеля офіційно оголосили мертвим, а отже, з погляду державного апарату, його не існує.

– Саме так.

– Але з вашої розповіді випливає, що це ім’я – також несправжнє. Фермін вигадав його під час війни, щоб урятувати собі життя.

– Усе правильно.

– Тоді на цьому місці я гублюся. Допоможіть мені, Даніелю. Якщо Фермін одного разу вже скористався вигаданим ім’ям, чому б йому не вигадати собі ще одне, щоб одружитися?

– Із двох причин, професоре. Перша – суто практична. Хай яким би ім’ям не захотів скористатися Фермін, своїм чи іншим вигаданим, жодного посвідчення особи в нього нема, а тому однаково все доведеться починати з нуля.

– Але він волів би, гадаю, лишатися Ферміном.

– Авжеж. І саме це є друга причина, цього разу швидше духовного характеру, аніж практичного, а значить, набагато важливіша. Фермін хоче лишатися Ферміном, тому що саме в цього чоловіка закохалася Бернарда, саме цю людину ми знаємо як нашого друга, і нею він сам хоче бути. Тієї людини, якою він був колись давно, для нього вже не існує. Наче стара шкіра, яку він скинув із себе. Навіть я, мабуть, його найкращий друг, не знаю, яким іменем його охрестили. Для мене, для всіх, хто його любить, а найголовніше для себе самого він – Фермін Ромеро де Торрес. До того ж, коли вже йдеться про те, щоб створити йому нове посвідчення особи, то чому б не створити на ту особу, якою він є зараз?

Професор Альбуркерке замислився, а потім кивнув.

– Логічно, – погодився він.

– То ви гадаєте, що це реально влаштувати, професоре?

– Ну, це ще те донкіхотське завдання, – вирік професор. – Як забезпечити сухорлявого гідальго дона Ферміна з Ламанчі родоводом, шляхетським гербом і стосом фальшованих паперів, щоб спарувати його з прекрасною Бернардою Тобоською законним чином перед очима Бога й органу реєстрації актів цивільного стану?

– Я поміркував над цим і переглянув трохи юридичної літератури, – сказав я. – Першим посвідченням особи в нашій країні є свідоцтво про народження, яке, якщо розібратися, є доволі простим документом.

Професор здійняв брови.

– Те, що ви пропонуєте, – справа вкрай делікатна. А по правді сказати, злочин, та ще й чималий.

– Швидше безпрецедентний, принаймні не зафіксований у судових анналах. Я перевіряв.

– Розповідайте далі, ви мене зацікавили.

– Припустімо, що хтось, хто, гіпотетично, має доступ до приміщення органу реєстрації актів цивільного стану, зумів, так би мовити, підкинути до архівів свідоцтво про народження… Чи не становило б воно достатньої підстави, щоб видати людині посвідчення особи?

Професор мотнув головою.

– Для щойно народженого – можливо. Але якщо ми, гіпотетично, говоримо про дорослого, то потрібний повний перелік документів, що підтверджують біографію цієї людини. Нехай у вас, гіпотетично, є доступ до архіву. Де дістати всі ці документи?

– Скажімо так: є можливість виготовити кілька правдоподібних факсимільних копій. Як гадаєте, у такому разі цей план можливо втілити в життя?

Професор докладно проаналізував завдання.

– Найбільший ризик полягає в тому, що хтось дізнається про підробку й розголосить про неї. Однак, зважаючи на те, що в цьому випадку сторона, існування якої, так би мовити, загрожувало б викриттям невідповідності документів, померла, проблема зводиться до двох пунктів. По-перше, як дістатися до архіву й прилаштувати туди фальшиву, але якомога правдоподібнішу особову справу? А по-друге, як виготовити весь цей стос документів, потрібних для підтвердження особи? Я маю на увазі щонайрізноманітніші папери, від парафіяльного свідоцтва про хрещення до всіляких посвідчень і атестатів…

– Стосовно пункту першого. Наскільки мені відомо, ви зараз пишете цикл нарисів про дивовижні здобутки системи іспанського правосуддя на замовлення уряду провінції для звіту, який готує ця інституція. Я трохи подізнавався й довідався, що під час громадянської війни багато архівів реєстрації актів цивільного стану сильно постраждали від бомбардувань. А це значить, що сотні, ба навіть тисячі особових справ відновлено абияк. Я не знавець у цьому, але наважуся припустити, що така ситуація відчиняє певне віконце, яким міг би скористатися хтось добре поінформований, зі зв’язками й чітким планом дій…

Професор скоса поглянув на мене.

– Бачу, що ви провели неабияке дослідження, Даніелю.

– Пробачте за нескромність, професоре, та заради Фермінового щастя я готовий ще й не на таке.

– Це лише вам до честі. Але також не слід забувати про сувору кару, яка загрожує тому, хто спробує утнути щось подібне й буде схоплений за руку.

– Саме тому я подумав, що тому гіпотетичному чоловікові, у якого є доступ до одного з тих відновлених архівів, варто було б мати помічника, що взяв би на себе, так би мовити, найнебезпечнішу частину операції.

– У такому разі цей гіпотетичний помічник повинен гарантувати посередникові довічну двадцятивідсоткову знижку на будь-яку книжку, придбану в крамниці «Семпере й сини». І запрошення на весілля новонародженого.

– За це не турбуйтеся. І знижка буде навіть двадцятип’ятивідсоткова. Хоча взагалі я знаю, що гіпотетично дехто погодився б допомогти pro bono[56], не прагнучи нічого взамін, лише заради задоволення допекти гнилому й корумпованому режиму.

– Я науковець, Даніелю. Зіграти на моїх почуттях не вдасться.

– Тоді заради Ферміна.

– Це вже інша справа. Перейдімо до технічних деталей.

Я дістав із кишені й показав професорові стопесетову купюру, яку отримав від Сальґадо.

– Ось мій бюджет на цю операцію, – пояснив я.

– Бачу, вам не шкода припасів, але краще прибережіть ці гроші для яких інших витрат, що їх потребуватиме цей подвиг, бо ж мої послуги дістануться вам задарма, – відказав професор. – Найбільше непокоїть мене, шановний помічнику, потреба фальшування документів. Нові посіпаки режиму збільшили вдвічі не тільки кількість водосховищ