Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

— Ви серйозно не були з ним ніколи знайомі?

— Присягаюся.

— Якщо це дійсно так, йому нереально з вами пощастило.

Вони спустилися до авеню Данфер-Рошро. Здавалось, чоловік тільки зараз відкривав ці місця. Жінка, що заявила про зникнення Вернера Толлера, мала б проживати на авеню Данфер-Рошро, будинок 110. У переліку мешканців будинку прізвище Толлер не фігурувало. Консьєржа на місці не було.

— Ви навіть не уявляєте, скільки часу гається на пошук інформації, — зауважив Маго. — Це тільки в кіно все так швидко. Ходімо розпитаємо людей у бістро, і я пригощу вас кавою з молоком. Ми на це заслужили.

Він штовхнув двері великої кав’ярні на розі бульварів. У ніс шибнув аромат яловичини по-бургундськи й тушкованої цибулі. О такій ранній порі лише кілька завсідників розмовляли за барною стійкою. І ще четверо студентів грали в один із кікерів. До них наблизився череватий чоловік років п’ятдесяти.

— Вернере! Куди ти подівся?

Він обійняв чоловіка, радий нарешті його бачити, і притис наскільки міг. Вернера не зачепив такий вияв почуттів. Він не впізнав череваня. Чоловік урешті послабив палкі обійми, обернувся й гучно вигукнув:

— Мадлен… Це Вернер! Він повернувся!

Ігор з Маго помітили огрядну жіночку в білому фартушку. Вона так і завмерла в кухонних дверях, за прилавком, з осяйним обличчям.

— Вернере! Це ти!

Вона схопила його пухкими руками й так обійняла, що аж підняла від землі, уся збуджена, схвильована, мало не заплакана.

— Ну, і що то було? — видала жінка.

Інспектор Маго назвався. Власники «Бальто», анітрохи не сумніваючись, упізнали того самого Вернера Толлера, якому вже понад десять років здавали квартирку по вулиці Валь-де-Ґрас. Усі перемістилися в затильну кімнату «Бальто». Вернер усівся на дальню банкетку так, наче розмова його не стосувалася. Ігор розповів подружжю Маркюзо історію про амнезію та його теперішній тривожний стан.

— Не в його стилі отак зникати без попередження, — уточнила Мадлен. — Це видалося нам підозрілим. У комісаріаті на бульварі Едґар-Кіне нам не повірили. Мовляв, він повернувся до Німеччини. Але ми ж бо знали, що це неможливо. Скажіть, пам’ять до нього повернеться?

— Ніхто вам на це не відповість, — відказав Ігор. — Унаслідок нападу в нього черепно-мозкова травма. Чи серйозні ураження? Чи важка, чи взагалі необоротна травма? Ніхто не знає. Пам’ять може повернутися до нього завтра вранці, за півроку, за десять років або ніколи.

Ігор пояснив, як «гарно» із Вернером обійшлися в шпиталі через його німецьке походження. Альбер Маркюзо спломенів і розійшовся.

— Це неможливо! Маячня якась! Скажіть, що це все сон! Вернер Толлер німецький антинацист. Як член підпільної організації «Ля Монне»[82], він був спеціаліст із проникнення до німецьких органів управління. Ушанований медаллю руху Опору та членським білетом FFI[83], підписаного самим Кріґелем-Вальрімонтом[84]. У якій країні ми живемо?

— Не знав, що німці були членами руху Опору, — мовив Маго.

— З настанням війни тут проживало щонайменше три-чотири тисячі австріяків і німців, які втекли сюди в тридцятих. Багато хто займався серйозною розвідувальною діяльністю, вони служили зв’язківцями, перекладачами, вербували дезертирів вермахту, постачали для руху Опору купу інформації, але все одно французька поліція видавала їх. Більшість була євреї чи комуністи. Але траплялися християни й соціал-демократи чи просто незгодні з нацизмом пересічні громадяни. Вернер ще до війни був партизаном. Він уже тоді здогадувався, що на нас чекає. Ми — ні. Можна книжку написати про його діяльність та вміння застрибувати в останній вагон. Він зрікся батьківщини. І після війни вже не схотів туди повертатися. Непросто жити поруч чи працювати пліч-о-пліч із людьми, що на вас донесли чи вас затримали, а потім аплодували вашим катам. Він принципово не розмовляв німецькою. Але цей триклятий німецький акцент так і не зник. Ніяк не вдавалося його позбутися. Прилип до язика. Він з’являвся з першим же словом. Якось його зупинив патруль. Я особисто чув, як він розмовляв зі співвітчизниками, мов з діда-прадіда парижанин. Він не німець і не француз — він апатрид.

— З чого він жив? — поцікавився Маго.

— Працював кіномеханіком у кінотеатрі по вулиці Шампольона, — пояснив Альбер Маркюзо. — Власник знав його ще з руху Опору. До того ж на цій роботі не треба ні з ким розмовляти. Після зміни він завжди приходив із нами вечеряти. Вернер практично член сім’ї. Щовечора ми граємо партію в шашки.

— У Вернера були вороги?

— Ні, наскільки мені відомо.

— Напередодні зникнення він ні з ким не сварився? Якась сутичка?

— Мені він нічого не розповідав. А тобі?

— Це тихий чоловік, що вів одноманітне життя, — запевнила Мадлен.

— Проте його добряче потлумили й залишили вмирати.

— Це мене лякає. Раніше таких невмотивованих страхіть тут не траплялось. Підозрюю, це не має стосунку до війни й узагалі минулого Вернера.

— Хотілось би вам вірити, мадам. Однак моя практика вчить, що випадковостей не буває. Принаймні не так часто.

Вернер досі сидів осторонь, на банкетці, наче то його й не обходило. Не відразу вірилося, що Маркюзо розхвалювали саме цього чоловіка. Ігор сів навпроти.

— Як ви, Вернере?

— Нормально.

— Ви раді нарешті повернутися до бістро?

— Не знаю.

— Ви його не впізнаєте?

Він заперечно похитав головою. Його погляд спинився на сусідньому столику, на якому були навалені картки для різних ігор, шахівниця з коробкою для фігур, білі й чорні шашки, карти таро та дошка для гри в чотириста двадцять одно[85].

— Не бажаєте зіграти? — поцікавився Ігор.

Вернер не відповів, утупившись у той самий столик.

— У белот?

Ігор чекав бодай якоїсь реакції. Марно.

— У чотириста двадцять одно?.. Знаєте правила? Навчите мене? Закладемося на аперитив, що скажете?

Вернер не порушував мовчанки.

— Як щодо партії в шахи? Я, правда, не грав чотири роки, проте колись я був нічогенький.

Безмовний Вернер і далі зорив на столик. Ігор обернувся, дещо розгублений. Мадлен схвально кивнула. Ігор узяв шахівницю й поклав між ними. Розклав фігури з коробки.

— Може, розіграємо невелику партію? Звучить непогано, як на вас? Прошу, я поступаюся вам білими. Буде вам фора. Ходіть.

Вернер уп’явся в шахівницю, нерухомий, мовчазний. Ігор чекав. Сусідній столик у сакральній тиші спостерігав за партією, початку якої не було кінця. Десь у залі чулися відголоски гравців у кікер та клацання м’ячика об залізні ворота. Але тут наче й не чули. Мадлен і Альбер аж відсиділи ноги. У Ігоря розболілася спина. Ніхто не наважувався ворухнутися. Усі чекали ходу білими, але його не було. Погляд Вернера й далі був прикутий до шахівниці, брови дугою, обличчя напружене — чоловік сидів непорушний, мов мармурова