Читати книгу - "Інтернат"

відпустка, точніше, не так: у батьків зникає робота, вона нічого не дає, хоча вони далі зранку ходять на станцію, як прокляті, як заведені. Станція порожня, колії швидко заростають травою. Країна стрімко змінилась, а ось вони всі — її громадяни, мешканці окремо взятого залізничного вузла — змінитися не змогли, не було в них закладено таких механізмів. Так і ходили на роботу, за яку не платили. Просто тому, що все життя звикли ходити. Встаєш щоранку і, мов галерник, сунеш у депо. А депо стоїть, як пограбований піратами вітрильник: самі стіни та партійні гасла на них. І робітники стоять під цими гаслами, і раді були б виконувати й перевиконувати, йти назустріч і брати зобов’язання, тільки ось нікому їхні зобов’язання тепер не потрібні, і назустріч їм ніхто не піде найближчим часом, і лише голуби, яких раптом стало так багато, літають дружними зграями від станції до міста, від комбінату до посьолка, у пошуках щастя й дармової жрачки. А влітку якось так стається, що мама отримує путівку в санаторій, який знаходиться в сусідньому містечку, в сосновому лісі, коло річки, і це все має просто нереальний вигляд: вони вже давно нічого не отримують, хоча далі на щось сподіваються. Оскільки звикли саме так — горбатитись і щось за це отримувати. Але останніми роками не отримували нічого, хоча далі готові були горбатитись, і це ламало всі усталені уявлення про те, як має бути, якими мають бути основи справедливого життя. Ага, і ось ця путівка, і вони спочатку збираються цілою родиною, і Паша якось по-дорослому тішиться й готується — ось, думає, він уже дорослий, скільки йому? Як малому тепер, років тринадцять. І він має збирати свої речі. І, звісно, жодної валізи в них немає, є лише якісь потягані торби, з якими старий ходить на базар. Паші дають саме таку торбу й кажуть, аби він подумав, що йому знадобиться на відпочинку, аби нічого не забув, аби поводився, як дорослий. Паша довго перекладає речі, переносить їх із шафи, з батьківської кімнати, в їхню дитячу, кладе на ліжко, перебирає. Він буде там займатися спортом, йому потрібен спортивний одяг. Але він буде також ходити лісом, тож йому потрібне щось зручне й практичне. Але й теплий светр йому теж варто не забути. І він усе це старанно пакує, докидає туди шкарпеток і футболок, кладе улюблені детективи. Потім, соромлячись, пхає на сам низ, під шкарпетки й светри, сонцезахисні окуляри — старі, батькові. Знайшов у столі, старий їх давно не носить, Паша теж соромиться, але про всяк випадок ховає до торби. А вже потому, задоволений собою, зібраний і задоволений, виходить на кухню, сідає за стіл. Сидить, поважно слухаючи розмови старших. А розмови точаться печальні: грошей у родині немає, за що їхати на відпочинок — невідомо. Сусіднє місто, звісно, не південний берег, а така сама діра, як і їхня станція, але навіть там треба буде доплачувати за дітей, за харчування, за нічліг. А з чого доплачувати? — питає мама. З чого? Не поїду, говорить вона рішуче, не поїду, нічого мені там робити. А тато, оскільки любить її, переконує, що ні, у жодному разі, ти маєш поїхати, тобі це потрібно, для здоров’я потрібно. Паша нічого не розуміє про здоров’я, він навіть не думає про це, зі здоров’ям не може бути жодних проблем, просто не може, зі здоров’ям усе має бути гаразд. Він цього не розуміє. Натомість він розуміє, який у нього прекрасний старий, як він закоханий у свою дружину, себто в його маму, як це по-дорослому. Паша це чудово розуміє, оскільки й сам поводиться, як дорослий, що тут пояснювати. І ось він сидить, і захоплюється своєю дорослістю, і дорослістю свого старого. І його розчулює мамина безпорадність, її невміння впоратись із негараздами. І він навіть не розуміє, що вони нікуди не поїдуть, що доведеться їм із сестрою та старим лишитись удома, доглядати за городом, економити на морозиві. Що мама поїде сама, буде жити в санаторії, у кімнаті з якоюсь тіткою з бухгалтерії, зриватись кожні дві години до телефона, аби переконатись, що вони не голодні. Він ще цього не розуміє, але ось батьки ще раз збирають їх на кухні, тато сідає до столу, сестра жваво про щось лопоче, не замовкаючи, не зупиняючись. І тоді мама починає говорити, що ось так склалося, що поїздка скасовується, і що їм весело буде й без неї, утрьох. Вона ще навіть не закінчує, і Паша до кінця ще не усвідомлює, про що вона говорить, а сестра інтуїтивно, по-дитячому, відчуваючи, що її позбавляють чогось дуже приємного й важливого, вже починає нити — голосно й не стримуючись. Старий її навіть не втішає, такий безнадійний розпач у її скигленні, старий аж сам стирає скупу сльозу, ледь помітним рухом. Втім, Паша все помічає, все раптом розуміє, і теж починає нити, усвідомивши нарешті, що нічого не буде: ні занять спортом, ні лісових прогулянок, нічого. І що вся його дорослість виявилась ніким не затребуваною, нікому не потрібною, що все це смішно й безнадійно, за нього знову все вирішили, йому знову вказали його місце, і марно далі бодай на щось сподіватись. А мама, розгубившись, раптом шаленіє і починає кричати на старого, мовляв, це ти в усьому винен, це все через тебе, це все ти. А мала ниє ще голосніше, оскільки старого їй теж шкода. Але й себе шкода так само, тож і ниє вона за себе й за нього. І Паша теж ниє за себе й за нього — за свого старого, який так і не зумів нічого зробити, не зумів зарадити їхнім плачам, як потім не зумів зарадити маминій хворобі, маминій смерті.

Торба його так і простояла нерозібраною до осені.

+

Дні о цій порі такі короткі, а світла так мало, що після того, як стемніє, довго звикаєш до темряви, не вірячи, що на сьогодні все — світла не буде, будуть сутінки. Паша взимку завжди губиться: йому не вистачає дня, вечорами не може знайти собі місця, плутається в годинах, плутається в бажаннях. Ніби час спати, а він ось сидить, притулившись до стіни, западає в сон, з якого його весь час щось виштовхує назовні, мовби там є якісь наглядачі, обов’язок яких — не дати йому розслабитись, не дати забутись. Укотре прокидається від чийогось стогону. Підводить голову — коротко стрижена, привалившись до клунків, щось говорить