Читати книгу - "Інтернат"

уві сні. Паша ловить окремі слова, щось про змінне взуття, про бахіли, про розпорядок дня. Так, погоджується, розпорядок дня. Котра це година? Скільки ще чекати до ранку? Дві доби він зависає у вогкому повітрі, не маючи куди йти й боячись зупинитись. Ще й малий на його совісті. Добре, що встигли вискочити з інтернату. Якщо все складеться, завтра будемо вдома. І хай малий лишається з нами. Думаю, Ніна буде не проти. До речі, треба буде її знайти, коли все це закінчиться. І фізрука теж, думає Паша й тут-таки згадує все: розстріляне пальто, чувака з коробкою макаронів, голоси біля колодязя. Згадує натовп біля під’їзду, військових, темряву, розбиту лавку, розірвану шубу. Шо з Вірою, до речі? — думає він. Треба було хоч номер телефону записати. Шо з нею могло статись? Дісталась вона додому чи далі сидить десь у підвалі? У підвалі, який він так і не зміг знайти. Коли все закінчиться, обов’язково її знайду, обов’язково. Бізнес-центр, масажний салон, туристична фірма. У разі чого — розшукаю через її подружок. Через подружок, повторює він, точно — через подружок. Паша повертається до малого. Той безтурботно спить. Поруч із ним на підлозі лежить битка, ніби дитяча іграшка. Тоді Паша обережно підводиться, щоб нікого не розбудити, поправляє окуляри, виходить у зал очікування, пробирається на другий поверх.

Двері до буфету напіввідчинені. Паша прослизає всередину. Підсвічує собі, проходить за барну стійку, опиняється в коридорчику, зупиняється перед дверима. Вагається якусь мить, потому обережно стукає. За дверима тиша, відтак чути якесь шарудіння, тріск диванних пружин.

— Хто? — питає сухий голос.

Вона, здогадується Паша й прочиняє двері.

У кутку невеличка кухня: мийка, мікрохвильова, ножі на столі, розсипаний підлогою цукор. На стіні — полички зі спеціями та різним кухонним начинням. Олія, оцет, кетчупи. Алкоголю немає. Під стіною — канапа, ось на ній вона й спить. Щойно Паша зайшов, підскочила, ввімкнула невеликий ліхтарик. Паша спочатку затуляється від світла рукою, проте вирішує не ховатись — дивиться, розглядає. Рожеве волосся, сплутане зі сну, мов дроти, теплий светр. Схоже, спала на канапі, накрившись пуховиком і якоюсь скатертиною. Швидко поправляє коротку спідницю, але Паша встигає помітити: чорні колготи, а ще сірий светр, обличчя без косметики втомлене й беззахисне. Погляд насторожений, проте страху немає — не зовсім розуміє, хто це такий, проте бачить, що боятися немає чого: підсліпуватий погляд з-під окулярів, борода, кров на рукаві куртки, черевики в глині. Виглядає Паша потягано й дещо недоречно. Розбудив — напевно недоречно.

— Що? — питає вона сухо.

— Я на секунду.

Паша звикає до різкого світла, роздивляється по кімнаті, думає, де сісти. Вона це помічає, відразу ж підтягує до себе торбу, прикривається скатертиною, мовляв, тут зайнято, навіть не думай. Він і не думає, бачить у кутку ящик з-під пива, ставить посеред кімнати, сідає.

— Розбудив? — питає.

— А ти як думаєш? — питає вона своєю чергою.

— Ну вибач, — Паша переходить на ти, щоб виглядати переконливіше. — Ти Аня, правильно?

— Ну? — вона далі світить ліхтариком йому просто в обличчя.

— Я бачив, як ти сюди заходила. З цими, двома.

— А що ти ще бачив? — зі злістю питає вона. — Ти хто такий?

— Представник громадськості, — відповідає Паша.

— Що? — не розуміє вона.

— Представник, — повторює Паша. — Громадськості, — додає. — Неважливо, — говорить зрештою. — Вимкни ліхтарик.

Аня слухається, кладе ліхтарик поруч із собою, на безпечну відстань. У кімнаті стає темно.

— Я людину одну шукаю, — говорить Паша. — Може, ти її знаєш.

— Яку людину? — насторожується Аня.

— Ти ж у туристичній фірмі працюєш?

— У якій фірмі? — не розуміє вона.

— Бізнес-центр, на проспекті, — пояснює Паша. — Правильно?

— Ну, — Аня дивиться на нього прискіпливо, потім весело гмикає. — Ти клієнт, да?

— Не зовсім, — заперечує Паша. — Представник громадськості, — нагадує він. — Слухай, мені потрібна Віра. Знаєш?

— Віра?

— Ну.

— Яка вона із себе?

— Ну, така, — Паша пробує описати, — на стоптаних підборах, у шубі.

— Що за шуба?

— Не знаю, — зізнається Паша.

— Ну ось і я не знаю, — сміється вона втомлено.

— У неї обручка на руці! — згадує Паша.

— Обручка? — сміється Аня. — Справді? У нас, у туристичній фірмі, з обручками не ходять, — сміється далі.

— Вона сама сказала, шо працює у вас, — ображено говорить Паша.

— Може, прибиральницею? — припускає Аня.

Але Паша розгублено мовчить, тож і вона замовкає, не сміється. Сидять, мовчать.

— Курити є? — питає вона зрештою.

— Не курю, — відповідає він.

— Я всі свої викурила, — незадоволено говорить Аня. — З цими двома. Без сигарет, суки, ходять.

— Де вони?

— Звідки я знаю? — відповідає Аня. — Втекли кудись.

— А ти шо лишилась?

— А куди я піду? Пересиджу до ранку, буду вибиратись. Шо в тебе з цією Вірою? — питає вона, подумавши.

— Нічого. Вчора познайомились.

— Сподобалась?

— Не розгледів, — зізнається Паша. — Просто переживаю за неї. Хочу знайти, коли це все закінчиться, — додає.

— А з чого ти взяв, що це все закінчиться? — питає вона.

— Ну, має ж воно колись закінчитись, — припускає Паша.

— Думаєш?

Паша не відповідає. Поганого говорити не хочеться, а хорошого нічого не спадає на гадку. Вона теж мовчить. Поправляє волосся, тепліше загортається в скатертину. Збоку виглядає так, ніби він прийшов провідати її до лікарняної палати. І ось вона сидить, бадьора, усміхнена, переконана, що йде на поправку, а він теж старанно бадьориться, хоча, на відміну від неї, знає точний діагноз.

— Ну а обручка? — знову питає Аня.

— Шо обручка?

— Ну, в неї обручка. Мабуть, діти, чоловік. Шуба.

— Думаю, немає в неї чоловіка, — припускає Паша.

— А обручка?

— А чорт його знає, — говорить. — Ось у нас половина педагогічного складу — розлучені жінки. Але обручки не скидають. Носять, для солідності.

— Ти вчитель, чи що?

— Ну?

— І чого вчив?

— Мови.

— Угу, — каже Аня, — перспективно. А не воюєш чому?

— За кого?

— Так хоч за кого.

— Я інвалід, — показує Паша руку.

— Ну й що? — не розуміє вона. — Я тут таких бачила. В одного півголови не було, серйозно. Десь до війни в аварію потрапив. А все одно до нас приходив. Ну — в туристичну фірму.

— І як він? — не вірить Паша.

— Що — як? — знову не розуміє вона.

— Без голови — як йому?

— А, ти про це. Ну, він же не у футбол до нас грати приходив. Для чого йому голова? Шкода його було.

— Чому шкода?

— Красивий був, — пояснює Аня. — Ну, до аварії. А тепер як термінатор ходить.

Аня пожвавлюється, мов дитина, яку батьки довго заговорювали, відволікали, звертали її увагу на інше, і ось вона якоїсь миті справді забуває про біль та