Читати книгу - "Пасажир"

Зловить убивць. І життя повернеться до норми…

Аж мозок його прошила думка про Віктора Януша, і він здригнувся всеньким тілом. Хто він, той Януш? Подумки повернувся до цього запитання. Його посіли сумніви. Швидко він прокрутив у голові події цих останніх днів. Чому Фрер із такою пристрастю, якщо не запалом, заходився вивчати пацієнта на прізвище Бонфіс? Чому так розлютився, дізнавшись що він не той, за кого себе видає? Чому поклав собі будь-що з’ясувати, хто він такий насправді Бонфіс? Адже Фрер присягнувся собі, що ніколи не порушить дистанції поміж собою і пацієнтами! Що змусило його змарнувати стільки сили й потуги, аби розібратися у причинах психічного розладу того ковбоя?

Сумніви потроху руйнували його певність. А що, як і він сам — не той, за кого вважає себе? Якщо він теж «пасажир без багажу»?

Людина, що перебуває у стані психотичної втечі?

Він стенув плечима і провів по обличчі тим самим жестом, яким жмакають чернетку листа, перш ніж викинути її до смітниці. Дурня, геть дурня! Його звати Матіас Фрер. Він психіатр. Працював у Вільжуїфі. Викладав у Парижі, в клініці Святої Анни. Невже він сумнівається у тверезості свого глузду лише тому, що якийсь незнайомець помилився і взяв його за іншу людину?

Він звів голову. Данієль Ле Ґен підморгнув йому. Знову цей нестерпний змовницький вираз обличчя! І такий певний своєї рації цей чоловік! Того, що зустрів Віктора Януша. Матіас аж здригнувся. Він згадав, де чув те прізвище. Так звали волоцюгу, що його відбитки пальців знайшли в ремонтній ямі на вокзалі Сен-Жан. Підозрюваного номер один у справі про вбивство Мінотавра.

Обличчям його покотився піт. Тіло здригалося від ніг до голови. А що, як той чолов’яга з «Еммауса» каже правду? Якщо він і справді Віктор Януш, забудько, що перебуває у стані психотичної втечі?

— Такого не може бути, — прошепотів він сам до себе. — Я Матіас Фрер. Маю диплом медичного факультету. Понад двадцять років займаюся психіатрією. Викладав на кафедрі при клініці Святої Анни. Був головним лікарем психіатричного відділення лікарні Поля Ґіро у Вільжуїфі. Очолюю відділення Анрі Ея в клініці П’єра Жане в Бордо…

Він замовк, аж помітив, що шепоче вголос, розхитуючись назад і вперед, наче мусульманин під час намазу. Або як шизофренік, якого спіткав напад. Він і справді поводився мов дурнуватий, і пасажири вже з підозрою зиркали на нього.

Його логіка руйнувалася. І Патрік Бонфіс був здатний викласти подробиці свого колишнього життя. Та й хіба в нього самого не було такого відчуття, наче він не пам’ятає майже нічого з подій минулих літ? І чому він такий самотній? Ні друзів, ні родичів? Що в нього в голові? Здебільшого якісь загальні теми, абстрактні розмисли. Нічого конкретного і жодної емоції…

Він струснув головою. Ні, в нього були свої спогади. Наприклад, він згадав Анну-Марію Штрауб. Таке неможливо вигадати… Фрер завмер. Чому це вони повитріщалися на нього? Він знову притулився обличчям до скла. Дисоціативна втеча. Облуда і самооблуда. Хіба він не відчував…

Потяг зупинився. Вокзал Біарріца. Пасажири підводилися з місць і простували до виходу.

— Не знаєте, куди далі йде цей потяг? — поспитався він.

— У Бордо. На вокзал Сен-Жан.

Данієль Ле Ґен теж вийшов у Біарріці. Той незначний факт його трохи заспокоїв. Існував спосіб, щоб перевірити, хто він такий насправді. Треба переглянути документи. Дипломи. Речі в коробках. Його минуле. Він знайде, що він таки Матіас Фрер. І не має нічого спільного з людиною на ймення Віктор Януш, бурлакою, що підозрюється в убивстві.

Уперше в житті радів він, простуючи кварталом Флемінґ. А ось і «Опал». Його домівка. Він відчинив хвіртку. Обернув ключа в замковому отворі.

Його зустріли ті ж таки порожні кімнати з голими стінами, де геть не було меблів. Тепла, якого він хотів зазнати, тут не було і близько. Безликий дім. Дім без історії. Без минулого. Він кинувся у свою спальню на другому поверсі. Знайшов картонну теку, де зберігалися важливі папери. Посвідка особи. Паспорт. Картка медичного страхування. Дипломи про освіту. Банківські виписки з рахунку. Бланк податкової декларації, відправлений на давню адресу: Париж, вулиця Тюренн, 22.

Усе гаразд. Добре все. Фрер полегшено зітхнув. Ще раз перегорнув папери, і в душі знову заворушилися сумніви. Про посвідку особи, паспорт і медичне страхування він нічого не міг сказати, бо не фахівець. Але всі інші папери були ксерокопії. А де ж оригінали?

Фрер скинув плаща. Йому стало гаряче. Серце мало не зупинилося у грудях. Якщо припустити, що він не той, за кого себе вважає, якщо він такий самий психотичний утікач, як і Патрік Бонфіс, то це означає, що все відбулося позасвідомо для нього після певного періоду амнезії. Але спитатися: хто ж тоді зробив йому всі ці папери? І на які кошти?

Він знову струснув головою. Маячня. Цілковита маячня. І взагалі, зараз у нього є важливіші справи.

Треба мчати до комісаріату і розповісти Анаїс Шатле про замах на його життя. Він знов надягнув плаща, вимкнув світло і спустився на перший поверх.

Біля дверей зупинився. Поглянув на картонні коробки, напаковані речами ще з переїзду. Світлини… Конкретні деталі минулого. Він відкрив першу коробку і мало не скрикнув. Вона була порожня. Він ухопив другу. З її легкості він усе збагнув. Пустка.

Ще одну.

Порожня.

Іншу.

Пустка. Пустка. Пустка.

Він повалився навколішки. Ці скупчені попід стінами брунатні коробки, які упродовж двох останніх місяців були обставою його життя. Чистісінька бутафорія. Театральна декорація, що мета її — замилити очі. Витворити ілюзію, що в нього було минуле, було коріння. Пошити в дурні інших і себе самого.

Він затулив обличчя долонями й заплакав. Істина звалилася на нього всією своєю безжалісною могуттю. Він — людина-мотрійка. Мандрівець без багажу. Пасажир імли…

Невже він і справді був волоцюга? Убивця? А ким він іще встиг побувати? Ті запитання безладно кружляли в його голові. Як він став поважним психіатром? Як роздобув він усі ці дипломи? Йому згадався знаменитий вислів Ежена Йонеско: «Розум — це божевілля дужчого». Що ж, драматург має рацію. Досить вірити в себе, щоб і всі інші в тебе повірили. І тоді будь-яка маячня стає істиною. Він витер сльози, підвівся і намацав у кишені мобільника. Йому потрібне підтвердження, одне-однісеньке, нехай навіть і найгіршого…

Він зателефонував у довідкову службу і попросив з’єднати його з лікарнею Поля Ґіро в Вільжуїфі. Десь за хвилину його перемкнули на приймальню. Ще хвиля