Читати книгу - "Соловей"

сюди не можна, — відповіла жінка. — У нас залишилося трохи копченого голуба.

— Але ж це крамниця Фурньє.

— Уже ні. Тепер вона моя. То ви берете голуба?

В’янн узяла маленьку баночку копченої голуб’ятини та кинула її у свій лозовий кошик. Вона мовчки потягла Софі надвір. На іншому боці вулиці перед банком стояли німецькі вартові, нагадуючи французам, кому тепер він належить.

— Мамо, — скиглила Софі, — не можна…

— Тихо!

В’янн схопила Софі за руку. Дорогою додому дівчинка всіляко показувала своє незадоволення. Вона ображено зітхала й щось бурмотіла.

В'янн не звертала на неї уваги.

Коли вони підійшли до зламаної хвіртки Le Jardin, Софі вирвала руку та повернулась обличчям до В’янн.

— Як вони можуть просто забрати крамницю? Тітонька Ізабель щось би зробила. А ти просто боїшся!

— І що я маю робити? Вийти на площу й вимагати, щоб мадам Фурньє повернули її крамницю? І що, гадаєш, мені за це буде? Ти ж бачила плакати в місті, — вона заговорила тихіше. — Вони страчують французів, Софі. Страчують.

— Але…

— Жодних «але». Нині дуже небезпечний час, Софі. Ти маєш це зрозуміти.

На очі Софі навернулися сльози:

— Як же я хочу, щоб тато був тут…

В’янн міцно обійняла доньку.

— Я теж.

Вони довго стояли, обійнявшись, а тоді повільно відпустили одна одну.

— Сьогодні маринуватимемо огірки, як тобі таке?

— Це цікаво.

В’янн не могла не погодитися.

— Тоді ти назбирай огірків, а я поки почну готувати маринад.

В’янн дивилась, як її донька біжить поміж яблунь, гілки яких згинаються під вагою плодів. Коли вона зникла з поля зору, хвилювання В’янн повернулося. Що вона робитиме без грошей? Урожай був добрий, тож вони матимуть овочі та фрукти, але що робити взимку? Як Софі буде здоровою без м’яса, молока й сиру, як вони куплять нове взуття? Зайшовши в будинок, вона почала тремтіти, хоч там і було спекотно. На кухні вона вхопилася за стіл й опустила голову.

— Мадам?

В’янн розвернулася так швидко, що мало не перечепилась через власні ноги.

Він сидів на дивані у вітальні й читав книгу біля лампи.

— Капітане Бек, — сказала вона тихо. В’янн підійшла ближче, склавши руки разом, щоб вони не так тремтіли. — Я не бачила вашого мотоцикла.

— Такий чудовий день. Я вирішив прогулятися.

Бек підвівся.

Жінка помітила, що він нещодавно підстригся й порізався, коли голився сьогодні вранці. На його блідій щоці було добре видно маленький червоний поріз.

— Здається, ви засмучені. Може, це через те, що ви нормально не спали відтоді, як поїхала ваша сестра?

Вона здивовано поглянула на нього.

— Я чув, як ви ходите вночі.

— То ви теж не спите, — недоладно відповіла вона.

— Я часто не можу заснути. Думаю про дружину й дітей. Мій син такий малий. Невідомо, чи він узагалі мене пам’ятатиме.

— Те саме я думаю про Антуана, — сказала вона, і сама здивувалася такій відвертості. В’янн знала, що не можна бути такою відкритою з цим чоловіком — з ворогом, — але зараз вона була надто втомленою й наляканою, щоб лишатися сильною.

Бек дивився на неї. У його очах вона бачила відчуття втрати, яке було знайоме їм обом.

Вони були так далеко від людей, яких любили, і їм було так самотньо.

— Я не хотів би вам заважати, але маю для вас новини. Провівши розслідування, я дізнався, що ваш чоловік у таборі Офлаґ у Німеччині. Мій друг служить там вартовим. Ваш чоловік офіцер. Ви це знали? Без сумніву, він поводився хоробро на полі бою.

— Ви знайшли Антуана? Він живий?

Він дістав зіжмаканий і брудний конверт.

— Цього листа він написав вам. Тепер ви можете надсилати йому посилки. Думаю, це дуже його збадьорить.

— Боже мій… — Її ноги підкосилися.

Він упіймав її і провів до дивана. Коли вона сіла, з її очей градом полилися сльози.

— Це так люб’язно з вашого боку, — прошепотіла вона, беручи листа й притискаючи його до грудей.

— Мій друг передав листа мені. Вибачте, але відтепер ви спілкуватиметесь лише через листівки.

Він усміхнувся, і в неї виникло дивне відчуття, що він знав про довгі листи, які вона ночами складала у своїй голові.

— Дякую, — сказала вона. Якби ж це слово не було таке коротке…

— На все добре, мадам, — сказав він, розвернувся й залишив її на самоті.

Зім’ятий брудний лист тремтів у неї в руках. Літери в її імені попливли, щойно вона почала читати.

Моя кохана В’янн,

по-перше, не хвилюйся за мене. Я в безпеці. Годують мене досить непогано. Правда. Дірок від куль у мені немає.

Мені пощастило зайняти в бараку верхнє ліжко. Це дає змогу мені певною мірою побути наодинці. Крізь маленьке вікно вночі я бачу місяць. Він нагадує мені про тебе.

Їжі нам вистачає. Я вже звик до кавалків із борошна й маленьких шматочків картоплі. Не дочекаюся, коли потраплю додому та скуштую твоєї їжі. Я мрію про неї і, звісно ж, про вас із Софі. Постійно.

Будь ласка, кохана, не хвилюйся. Будь сильною і чекай на мене. Ти мій промінь сонця в темряві, земля під моїми ногами. Я виживу завдяки тобі. Я сподіваюся, що теж даю тобі сили, Ві. Що заради мене ти будеш сильною.

Обійми сьогодні міцно мою доньку і скажи їй, що десь далеко тато думає про неї. І скажи їй, що я повернуся.

Я кохаю тебе, В’янн.

P.S. Червоний Хрест привозить нам посилки. Я був би просто щасливий, якби ти передала мені мої рукавиці.

Зима тут холодна.

В'янн дочитала лист й одразу почала перечитувати його знову.

Рівно за тиждень після прибуття в Париж Ізабель мала зустрітися з людьми, які розділяли її пристрасть до звільнення Франції. Вона нервувалася, мандруючи невідомо куди повз блідих парижан і ситих німців. Зранку вона ретельно дібрала одяг і вбралася в блакитну сукню зі штучного шовку з чорним паском. Вона звечора зробила зачіску, а сьогодні вранці зачесала волосся назад охайними хвилями, щоб воно не падало на обличчя. На ній також був блакитний берет з колишньої школи при жіночому монастирі, білі рукавички і жодного макіяжу.

«Я актриса, а це моя роль, — думала вона, йдучи вулицею. — Я закохана школярка, яка потай зустрічається з хлопцем…»

Саме під таку легенду мав пасувати її одяг. Вона була певна, що змусить німців їй повірити, якщо ті щось спитають.

Через установлені скрізь барикади, аби дістатися місця зустрічі, їй знадобилося більше часу, ніж вона очікувала. Та врешті-решт вона вийшла на бульвар Сен-Жермен.

Вона стала біля ліхтаря. Машини