усмішкою, що відкриває обличчя їй, перше ніж сміх знов сховає його, щоб її око не бачило, якої страшної руйнації зазнало творіння, обдарована зором людина, вирлоока, застиглоока, кришталевоока, похмуроока, живоока, в очах своїх власну долю вона відкриває, сама ув очах своїх себе приховує, доленосна людина, саме силою ока доля на сором її прирікає, сповнена сорому й усе ж не позбавлена мови людина із голосом, що його безсоромно формують щелепи, губи й вологий язик, голосом, який з неї вихоплюється й подих несе, і слово несе, і єднання несе, голосом грубим, масним і улесливим, гнучким, громовим і задерев’янілим, сухим, здушеним і верескливим, гавкітливим і все ж таки ладним щомить перелитися в пісню; людина, ця чудесна й жахлива цілісність буття анатомічного, цілісність мови, емоцій, пізнання і непізнання, тупої дрімоти, безкінечного перерахунку дзвінкої монети, жадань і загадковості, оця неподільна істота, поділена на всілякі органи, на життєві зони, субстанції й атоми, істота багатоманітна й багатогранна, вся ця її багатоликість, цей хаос людських складових частин, сяк-так докупи зібраних, ці хащі творення, земні у своїй реальності, земні, як її кам’яний кістяк, земні, як смерти кістяк, усі ці нетрища тіл, нетрища рук і ніг, нетрища очей, нетрища голосів, ці хащі напівсотворіння і неготовности, що постали із похітливости випадку й раз у раз, знов і знов проростають одні із одних, з усе новою похітливістю випадку лигаються, паруються, злягаються, сплітаються, галузяться, все ширше розгалужуючись і оновлюючись, щоб воднораз безперестанку відмирати й щоб усе, що зів’яло, засохло й відмерло, — щоб усе це упало на землю, ці людські хащі в їхній рослинно-тваринній приреченості на життя і на смерть, і тепер ось ці хащі з подобою смерти суцільним потоком наринули, разом зі смертю зашурхотіли, зашелестіли і заніміли, це була сама смерть, що наповнює сфери, хаос людський випадків, такий випадковий і смертний такий, що ми вже, по суті, й не знаємо: той, хто живим випадково трапляється нам, — він давно вже помер чи навіть ще й не народився, він трапляється нам, ще не померши чи ще не народившись?.. О Плотія, Плотія, вік незнайдена, вік її не знайти! Ох, не судилось йому знайти її в нетрищах мертвих, для нього вона знову канула глибоко-глибоко у самозречення, і було в нього самого менше спільного з нею, аніж із мертвою, бо вмер він і сам, відійшовши у передсмертя без творення, відійшовши до клятвопорушних, кульгавих, слизьких, відійшовши до самозречення і впавши у звульґаризовану міську літературщину, що зводить на манівці примарних своїх перемін та примарних осяянь і саму смерть, єднаючи смерть із красою, красу зі смертю, щоб у такім ототожненні, нечистому й спраглому тліні, в такім самообмані досягти недосяжного, щоб у власних очах сфальшувати недосяжне знання про смерть, а заразом, певна річ, і перенести насолоду від отаких підмін і на саме кохання, ба навіть щоб цю нечисту, цю награну гру довести в коханні до її кульмінації; бо хто до кохання нездатний, хто на єдність нездатний, яку воно творить, той у безвиході своєї самотности мимоволі шукає рятунку в красі; жорстокість його під’юджує і робить із нього шукача краси, красу він обожнює, але ніколи не любить, а натомість стає радше споглядачем краси у коханні, тим, хто прагне красою розпалити кохання, бо те, що розпалене, він переплутує з тим, що його розпалює, бо і в коханні він передчуває і відчуває хмільну насолоду, насолоду від смерти, від краси насолоду, забуття насолоду, бо в туманних глибинах гри у красу і любови до смерти він розкошує таким забуттям, з готовністю й наміром він забуває, що кохання, хоч і наділене даром творити красу, завжди не красу за мету свою має — споконвіку в кохання одне лиш завдання, що стоїть над усіма людськими завданнями, і незмінно було воно з давніх-давен те саме: брати долю чужу на себе; ось що таке, ніщо інше, кохання; та немає між мертвими єдности, позабували вони одне одного…
…О Плотіє! Незабутньо моя незабутня, красою омита Плотіє! Якби існувало кохання, якби воно вміло розбиратися в хащах людських, то це означало б, що нам дано укупі знайти оту злотолисту віть, що ми вкупі зійдемо до джерела забуття й небуття, до підземного царства, до краю тверезости, що самі ми, позбувшися мрій і тверезі, зійдемо до першооснови, зійдемо не крізь браму чудовну мрій, браму зі слонової кости, яка вже нікого не випускає назад, а крізь ухід роговий тверезости, що дозволить нам вийти й укупі вернутись нагору, і останнє згасання долі нам долю нову подарує, і некохання останнє нам подарує кохання, подарує прийдешню, новонароджену долю! О Плотіє, дитя ще, та все ж таки вже й не дитя! Лиш долю прийдешню, але не пройдешню ми можемо взяти на себе, лиш доля прийдешня — це реальність кохання, доля, яку ми шукаємо в кожній весняній прорості, в кожній билиночці, в кожному пуп’янку, в квіточці кожній, у зрості творіння кожного юного, та найпалкіше шукаємо, певно, в дитині, ладні взяти на себе відповідальність за реформовану і незвершену долю, задля якої душею ми горнемось до всього невинного й беремо прийдешнє в пройдешнє, приймаємо хлопчика в кола турбот чоловіка змужнілого, о Плотіє, саме вона, ця доля прийдешня, й судилася б нам, якби існувало кохання, якби його вміння розбиратися, незалежне від похітливого випадку, могло бути порукою кохання надійного й справжнього, і тоді сама доля коханням була б, була б ним у його становленні і бутті, була б ним як сходження вниз, у щонайглибшу безпам’ятність і нове сходженні вгору, у всепам’ятність, як згасання, перетворення на ніщоту й повернення до незмінного й вічного, коханням була б як билинка, як квіточка, як дитя, була б такою ж незмінною, якими правічно були і билинка, і квіточка, і дитя, й усе ж переродженою на кохання, осяяною злотолистою віттю кохання, безповоротно утраченою…
…О ні, не мають поміж собою єдности мертві, що не осяяні злотолистою віттю, забули вони одне про одного, й образ Плотії, її незабутньо-забуте буття, що для нього було колись проблиском світла за безліччю тіней, розтануло серед тих тіней, в царстві тіней утратило обриси, поринуло в стовпище мертвих, частинка й навіть уже не частинка у гущі відмерлого, у гущі облич, голів і постатей, безвиразних для нього в цій гущі, безіменних для нього в цій гущі, в цій гущі вони порозпливалися і позникали, бо для нього одвіку вони були мертві, бо ніколи він навіть живим
