Читати книгу - "Смерть Верґілія"

не бажав помагати по-справжньому, скоріш навпаки — богами і долею до такого небажання приречений, невинен і все ж таки винен, уже на першу нездійснену спробу допомогти, вже на перший нездійснений крок, уже на перший нездійснений оманливий намір здійснити оманливий крок йому знадобилося ціле життя; пристати до якоїсь живої спільноти тих, хто ладен допомагати, вже не кажучи, звісно, про те, щоб задля цього узяти на себе долю якоїсь живої істоти, він не спромігся; о, життя він прожив у облудній спільноті мертвих, він жив повсякчас лише серед мертвих і такими вважав і живих, в очах його люди були завжди лише мертві, завжди він їх мав лише за цеглинки у зведенні й творенні краси мертво-застиглої, і тому для нього всі вони поспіль пощезли у нездоланній стихії, у непізнанності вічно нествореного. Бо для людини щастя пізнання полягає лише у розв’язанні людських завдань, яке вона має брати на себе, а без цього вона своє щастя втрачає. Нездатний він був на допомогу, що давала б плоди, нездатний на вчинки з любови, незворушно дививсь на людські страждання, лише задля фальші отої застиглої пам’яті, лише задля фальшиво-гарненького опису спостерігав за жахами того, що діялось, і якраз через це ніколи йому й не щастило змалювати людей правдиво; людей, які їдять і п’ють, які кохають і яких можна кохати, а ще куди більшою мірою тих, котрі, лаючись і проклинаючи усе на світі, блукають вулицями, людей із тваринними їхніми пристрастями, з їхньою жахливою безпорадністю, — цих людей він змалювати не вмів, а тим паче не вмів змалювати оте людське диво, ту пристрасть, якою наділені навіть тварини; люди для нього були ніщо, були якимись казковими істотами, красою повитими краси лицедіями, і таким він їх і творив, — царями казковими, героями теж казковими, пастухами казковими; це були видива снів його й мрій, до нереальної богоподібности яких, захопленої грою в красу, захопленої мріями про красу, він, навіть у цьому подібний до простолюду, залюбки прилучився б і сам, може, прилучатися й мав би він прав, якби видива то були справжні, одначе вони були геть не такі, то були звичайнісінькі творіння зі слів, що ледь животіли у його віршах і вже за першим рогом конали, вони поставали з мороку мовних нетрищ і знов канули у випадковість, в осоружність, в заціпеніння, у смерть, у німоту, в нереальність — достоту, як оті троє, що зникли з очей вже назавше. І після них зосталася лиш лиховісна німота глузливого сміху, що гриміла, стрясаючи їх і світи розтинаючи, гриміла, немовби іще одна, лиховісна тиша серед тиші майдану і вулиць там, унизу, гриміла серед нічної тиші, породжена випадковістю й сповнена чужости, гриміла, шматувала і нищила простір, не знищуючи, однак, часу, — сміх скоєного клятвопорушення, німотний грім пошматованого і покинутого напризволяще творіння.

Не лишилось нічого, крім глузуванням засліпленого сорому згаслої пам’яті, що обернулася на фальш, на примару змертвілої пам’яті. Небесні багаття, не розбуджені земними вогнями, у безіменні змовкли; нутро мовчало, прикрите кам’яними плитами великих міст; міста і зовнішні крайні межі злилися водно, від подиху ніщоти остигнувши; застигла і плинна одночасність, у якій чаїться правічне; біда примарним звивинам і заворотам на хибнім шляху, що прикидаються великим коловертнем, в якім проминуле й прийдешнє поєднатися мають у вічну теперішність безчасся, біда заворотам клятвопорушним, біда цьому безчассю примарному, цій суті дурману хмільного, яка, щоб ця насолода тривала, знову і знову те, що породжує, підмінює тим, що породжено, краси жадаючи, й крови, і смерти, а жертву втягують усіма правдами і неправдами в солодкий похітливий дурман, біда фальшивому марнолюбству пам’яті, для якої реальности повік не було і яка впадає у спогади лише заради самих тих спогадів, біда завороту буття такому, бо клятва лишається клятвою, і полум’я не розпалити, і грі колись має настати кінець, і він настає вже, хай би скільки це вартувало краси, і крови, і смерти; марнотою все це обертається на межах часів, де уривається земна нескінченність; воістину, невідворотною буде біда та, допоки офірування не стане знову справжньою офірою, не буде пробудження із дрімоти, а гордовитий навіки залишиться бранцем у в’язниці тих бід, — гордовитий, що вважає, немов має право переступити свою ж таки клятву, бо звабливу одночасність плоті і духу, бо припливи й відпливи світу, бо звабливий вигляд красою обрамлених меж світобудови, бо звабу цю він сприймає як дозвіл на примарний той заворот, що заворотом лише увижається сп’янілій пам’яті і забуттю сп’янілому, однаково позбавленим реальности; біда тому сп’янілому, який лишається впертим, закостеніло-гордовитим клятвопорушником і, ворушиться в ньому ще пам’ять чи ні, забуває бездумно, що він — людина; він утратив палахкотливу буття серцевину й уже не тямить, куди падає — униз чи вгору і куди дивиться — вперед чи назад, його колова орбіта не має вже напрямку, а голова його обернулась назад, застигло і смішно. Ні, мертвих не розбудити, не розбудити мертву, над нею потоком сірим зімкнувся простір забуття, й жінки з тієї вулички убозтва і нужди мовби знали, що повз них до останнього протвереження і до забуття останнього несли того, хто не бачив свого життя. Чи ж справедливий був їхній глум? Чи справді було лиш ганебне падіння в ніщоту й у простори голої поверхні, що простеляються нижче від межі ніщоти в підземному царстві? О, ті жінки мали рацію, і він із соромом і жахом мусив слухати їхні насмішки й прокляття, бо фальш, якою він завинив безвинно, була ще брудніша, ніж випадкова і безсоромна розпуста простолюду, бо завинив він тим, що самохіть впав у фальш і хай із веління долі, та самохіть приєднався до клятвопорушного і втраченого племені, яке, зобов’язань не знаючи, никає кам’янистими плитами ніщоти, — без вогню, як тварина, холодне, як рослина, не прокидаючись, як камінь, заблукане в хащах і саме обернувшись на хащі, на остаточну скам’янілу невиразність; він опинився у небезпеці, що завше загрожує тим, хто погрузає у бруді, і він, разом з ними у бруді, принишк разом з принишклими, а небезпека, породжена небезпекою всім небезпекам і нездоланна, як сама доля, небезпека, що від неї не захистить ані сміх, ані регіт, небезпека, що від неї звук завмирає і світло у кришталевому мороку холоднокам’яної неминучости, небезпека, в ночах розчинена, в ночах застигла, — ця небезпека все наростала і наростала. Вона всьому загрожувала, непевним, ненадійним ставало усе, навіть її загроза, позаяк небезпека змінилася, перейшовши із простору подій до простору застиглости. Незворушно застигла