Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Вогнем i мечем. Том другий

Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

161
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 121
Перейти на сторінку:
кімнати. Заглоба наказав підігріти три гарнці пива і, підійшовши до столу, за яким уже всілися Володийовський із паном Лонгіном, промовив:

— А ти ж, пане Підбип’ято, не знаєш найбільшої і найщасливішої новини: ми з паном Міхалом Богуна на смерть зарубали.

Литвин аж підскочив на лаві.

— Браття ви мої рідні, чи ж може таке бути?

— Як нас перед собою бачиш.

— І ви удвох його зарубали?

— Атож.

— Оце так новина! Ой Боже, Боже! — вигукнув литвин, плеснувши в долоні. — Удвох, ваша милость, кажеш? Як це удвох?

— А ось як: спершу я його хитрощами змусив нас викликати — розумієш, добродію? — а потім пан Міхал перший вийшов і так його покраяв на шматки, як великоднє порося, як смаженого каплуна розібрав. Зрозумів тепер, ваша милость?

— Так тобі, добродію, не довелося другим виходити?

— Ні, ви погляньте на нього! — скипів Заглоба. — Ти що, добродію, собі так кров пустив, що розумом заслаб? Що ж я, по-твоєму, з трупом мав битися чи лежачого добивати?

— Ти ж сам, добродію, сказав, що ви удвох його зарубали.

Пан Заглоба стенув плечима.

— Святе терпіння треба мати з цим чоловіком! Пане Міхале, скажи, хіба Богун не обох нас викликав?

— Обох, — підтвердив Володийовський.

— Тепер ти, добродію, зрозумів?

— Нехай буде по-твоєму, — відповів пан Лонгінус. — А пан Скшетуський шукав Богуна під Замостям, та його там уже не було.

— Як це — Скшетуський його шукав?

— Доведеться вже, бачу, вам, добродії, розповісти про все, як було, ab ovo[45], — мовив пан Лонгінус. — Тоді як ви вирушили до Варшави, ми, як ви знаєте, лишилися в Замості. На козаків ми довго не чекали. Сила-силенна їх прийшла з-під Львова, із мурів усіх не можна було оком окинути. Але князь наш так укріпив Замостя, що вони два роки під ним простояли б. Ми думали, що вони й штурмувати не наважаться, і вельми з цього приводу сумували, бо кожен у душі чекав їхньої поразки, а я, оскільки з козаками були й татари, теж сподівався, що Господь милосердний цього разу допоможе мені зітнути три мої голови…

— Ти б, ваша милость, ліпше попросив у нього одну, але тямущу, — перебив його Заглоба.

— А ти, добродію, так і не змінився!.. Слухати гидко, — сказав литвин. — Ми думали, вони не штурмуватимуть, а вони враз, мов шалені, заходилися будувати штурмівні машини, а потім ну штурмувати! Згодом уже з’ясувалося, що Хмельницький цього не хотів, а Чарнота, їхній обозний, почав на нього нападати і казати, що той злякався, з ляхами надумав брататися, тож Хмельницький погодився і першим послав у бій Чарноту. Що діялося, братики, цього я вам не переповім. Світу за димом і вогнем не було видно. Почали вони відважно, засипали рів, подерлися на мури, але ми їх так нагріли, що вони і від мурів, і від машин своїх повтікали. Тоді ми в чотири хоругви кинулися за ними навздогін і нарізали їх як худоби.

Володийовський потер руки.

— Ех! Шкода, що мене не було на тій святковій забаві! — гнівно вигукнув він.

— А найбільше відзначилися тоді пан Скшетуський і пан Якуб Реговський, — вів далі литвин. — Обидва достойні рицарі, але налаштовані один проти одного. Особливо пан Реговський кривився на Скшетуського і неодмінно знайшов би приключку його викликати, якби пан Венгер не заборонив поєдинків під страхом смерті. Ми спершу не розуміли, в чім тут річ, аж поки з’ясувалося, що пан Реговський родич пана Лаща, котрого князь через Скшетуського, як пам’ятаєте, з обозу вигнав. Відтоді Реговський затаїв злість на князя, на нас усіх, а надто на поручика, от і почалося між ними змагання, і обидва в тій облозі великою славою себе вкрили, бо один другого перевершити намагався. Обидва були першими і на мурах, і в вилазках, аж поки Хмельницькому остогидло штурмувати, і він почав регулярну облогу, щоразу пускаючись на хитрощі, щоб із їх допомогою здобути місто.

— Він найбільше сподівається на свою хитромудрість, — зауважив Заглоба.

— Шалений він чоловік, а до того ще й obscurus[46], — мовив далі Підбип’ята, — гадав, що пан Вейгер — німець, певно, не чув про воєвод поморських цього ж прізвища, бо написав листа, сподіваючись старосту, як чужоземця і найманця, до зради підбити… А пан Вейгер йому й відповів, хто він такий і що не того він спокушати взявся. І листа цього, щоб ціну свою показати, староста хотів через когось поважнішого, аніж сурмач, передати, але охочих серед товариства не знайшлося — хто доброхіть на вірну загибель дикому звіру в пащу полізе? Дехто нижче своєї гідності вважав іти, а я згодився. І ось послухайте, бо зараз найцікавіше почнеться.

— Слухаємо пильно, — промовили обидва приятелі.

— Приїхав я туди і застав гетьмана п’яного. Прийняв він мене в’їдливо, а коли листа прочитав, і взагалі булавою почав погрожувати — я ж, довіривши покірно Богові душу, так собі думаю: хай тільки торкне мене, я йому голову кулаком розтовчу. А що мені ще лишалося робити, братики любі, скажіть?

— Це була вельми слушна думка, — відповів зворушливо пан Заглоба.

— Полковники, щоправда, вмовляли його і дорогу до мене заступали, — вів далі пан Лонгінус, — а найбільше за всіх один молодий, такий сміливий, старався: обхопить його і від мене відтягає, примовляючи: «Не лізь, батьку, ти п’яний» Дивлюся я, хто ж мене так захищає, хто ж це такий відважний, що із самим Хмельницьким запанібрата? Аж це Богун.

— Богун? — вигукнули Володийовський і Заглоба.

— Атож. Я впізнав його, бо в Розлогах бачив, — і він мене теж. Чую, говорить Хмельницькому: «Це мій знайомий» А Хмельницький — у пияків, як відомо, швидкий присуд буває, і каже: «Якщо він твій знайомий, синку, то дай йому п’ятдесят талярів, а я одвіт дам» І дав мені одвіт, а щодо талярів я, аби звіра не дражнити, сказав, щоб для своїх гайдуків сховав, бо не гоже офіцерові подачки брати. Провели мене із шатра досить чемно, та ледве я вийшов, наздогнав мене Богун. «Ми, каже, бачилися в Розлогах» — «Авжеж, кажу, тільки не думав я тоді, братику, що в цьому таборі тебе побачу» А він на це: «Не зі своєї волі я тут, біда пригнала!» Розговорилися ми, і я нагадав йому, як ми його під Ярмолинцями побили. «Я не знав, хто на мене напав, — відповів він мені, — та й у руку був поранений, а люди мої порозбігалися, бо думали, що то сам князь Ярема їх побиває» — «І ми не знали, кажу, бо якби пан Скшетуський відав,

1 ... 43 44 45 ... 121
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогнем i мечем. Том другий», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вогнем i мечем. Том другий"