Читати книгу - "Ностальгiя"

часом Армстронг, космонавт, котрий першим ступив на Місяць, на зустрічі з радянськими митцями у Нью-Йорку підходить до Івана Миколайчука і благоговійно тисне руку: Оh, «Тhе rеd hоrsеs»![9]

Миколу познайомили з Іваном у Будинку кіно. Так, випадково. Дивилися якийсь нудний фільм, потім зайшли до кав’ярні, де за столом сиділо кілька напівзнайомих людей. Говорили про всякі дурниці, сипали анекдотами, сміялися, і тут підійшов він. Якщо справдилася мрія Чехова про людину, у якої усе прекрасне — обличчя, думки, одяг, — то вона справдилась у Іванові. Тільки здоров’я підводило. Того дня він був із ціпком. Але й ціпок був прекрасний — бартка, інкрустований гуцульський топірець.

— Іване, до нас!

— Іване Васильовичу!

— Іване! — вихопився, як голий з маку, і Білоножко. Наче свиней із ним пас.

Він підійшов, сів на стілець, який хтось запобігливо йому підсунув, і красиво склав свої смагляві руки на вершечку топірця, тримаючи пальцями широкополий темний капелюх. Так сидячи опираються на ціпок мудреці.

Сидів, слухав. Саме зайшло про футбол. Усі бідкалися, що вчора кияни програли московському «Спартаку». Куди це годиться? Ні стида, ні сорому, зазналися.

— Це ж добре, — раптом сказав Іван.

— Що?

— Що «Спартак» виграв.

— Я-а-а-ак? Ти болільник «Спартака»? — сторопіли усі гуртом.

— Не може бути!

— Чому ж? — сказав він.

— Ти — за «Спарта-а-а-а-ак»?

— Не за «Спартак». Я завжди вболіваю за слабшого. Негарно радіти, коли сильний б’є кволого.

— А-а-а, — засміялося товариство.

— «Десятка»! — крикнув Білоножко.

Але в Іванових очах не було ні смішинки.

— Хочете веселий анекдот? — спитав Білоножко.

— Ні, не хочу. Навіщо?

— Щоб підняти вам настрій.

— Навіщо? — повторив Іван. — Ти розвієш цю мою журбу, а потім замість неї прийде інша. І, може, ще тяжча.

Він був колючий тоді. І на Миколу кинув колючий погляд:

— А ви хто, чоловіче?

— Це Микола Погорілий. Він написав блискучий сценарій, — знову устромив свого носа Білоножко.

— Про що ви написали сценарій? — спитав Іван.

— Про тата.

Він потеплів очима.

— Це добре. Хай вам щастить, Миколо.

Підвівся, опираючись на топірець, і сказав усім разом:

— Хай щастить. А за «Спартак» не дивіться на мене косо. Колись мене звинуватили в націоналізмі за те, що я носив вуса.

І пішов, тримаючи в одній руці топірець, а в другій капелюх.

Прийде інша і, може, ще тяжча.

Потім Іван лежав у лікарні. На Смирнова-Ласточкіна. В окремій палаті. Геніїв шанують, коли вони мертві і коли хворі.

Микола поніс йому золотий корінь — карпатський женьшень. Соромився турбувати, нав’язуватися, думав, що Іван його не впізнає і знову спита: «А ви хто, чоловіче?» — однак мусив однести цей корінь, який привіз йому товариш з Карпат. Мусив: і тому, що корінь був золотим, і тому, що з Карпат.

— А, це ти, Миколо, — сказав Іван, ніби знав, що він прийде. — Заходь.

Був змарнілий, як там, у «Тінях», коли, побитий лихою годиною, припадав до джерела. Його чепурна борідка загострилася, очі запали. Був схожий на Бога. Чи Бог на нього?

Сидів на ліжку, поклавши смагляві тонкі долоні на топірець.

— Я приніс вам золотий корінь, — сказав Микола.

— Де ти взяв його? — спитав він спаленим голосом.

— Це з Карпат.

— Ти ж не карпатець. Я звідти, і то ніколи не бачив золотого кореня.

— Вип’єте з нього настій — і вам полегшає.

— І піду танцювати, — сказав він. — Аркана.

Потім спитав несподівано:

— Прийняли твій сценарій? Про тата?

— Ні.

Іван опустив голову.

— Я так і знав… Вони не люблять нашої любові. Вони бояться навіть тіней наших предків… Твій тато ще живий?

— Ні, я його зовсім не пам’ятаю.

— Я щасливіший. Мій тато також помер давно, але я пам’ятаю всі його казки і притчі. Хочу поставити за ними фільм. «Небилиці про Івана». Послухаєш одну притчу, яку любив мій тато?

— Ще б…

— Був у пана кучер Іван. Одного разу він віз свого пана, і перекинулась бричка якраз у калюжу. Виліз пан із калюжі, як мара, розгнівався і став думати, як би його покарати Івана. Думав, думав і придумав таке. Наказав своїм слугам одвезти Івана у ліс і прив’язати голим до дерева, щоб його їли комарі. Слуги так і зробили. І от минув якийсь час, і панові закортіло подивитися, як мучиться Іван. Привезли його у ліс, і пан підійшов до прив’язаного до дерева чоловіка, якого не впізнати було. Все тіло обсіли комарі, голодна мушва, Іван був чорний од них, тільки червоніли роз’їджені очі. «Це ти, Іване?» — спитав пан. «Я-а-а», — простогнав Іван, і така мука була в його голосі, що аж панові стало його шкода. Він зломив із дерева гіллячку і підійшов до Івана, щоб відігнати комарів. «Не треба, пане, — попросив Іван. — Ці вже напилися моєї крові і не такі кусючі. А коли ви їх відженете, то прилетять інші, голодні, зліші, і мені буде ще тяжче».

Прийде інша і, може, ще тяжча.

— А ще мені хочеться знятись у ролі Шевченка, — сказав він.

— Ви ж знялися у «Сні»…

— Хто я тоді був? Зелений студентик.

— Але ж як зіграно, Іване Васильовичу!

— Не те. Я, може, тільки тепер трошки доріс до цієї ролі. І сам би спробував написати сценарій. Я не раз їздив на Тарасову Звенигородщину. Пам’ятаєш Стефаникове зізнання в автобіографії? «Не знаю чому, тільки зазначую, що українці з Великої України по душі мені ближче, як галичани». А ще я натрапив у Ленінграді на такі архіви, що мороз по шкірі. Знаєш, як Дубельт допитував Шевченка після того, коли цареві прочитали «Сон»?

Іван підвівся, поклав топірець на ліжко, став серед палати і зіграв цю сцену в особах.

Дубельт: Господин Шевченко, если вы лично попросите извинения у государя за те оскорбления, которые ви нанесли ему и государыне, то я сделаю так, что вас сошлют в такую милую вашему сердцу Малороссию.

Шевченко: Господин Дубельт, для того, чтобы мою милую Украйну никто никогда не называл Малороссией, в том числе и вы, господин Дубельт, ей нужен мученик, страдалец. И я постараюсь им стать.

Дубельт (вражений, обіймає Шевченка за плечі): Если бы вы были моим сыном, я был бы глубоко несчастен,