Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Завжди коли у своїх спогадах про власну ницість я доходжу до цього місця, з'являється мені у роті той присмак лайна, який я відчуваю і тепер, коли Зарізович пропонує мені зіграти усі ролі Марченка. І знову спокуса — і знову чорти в'ються навколо мене, і знову серце заходиться плачем, бо душа тріпотить і здригається у передчутті чергового падіння. І плаче мій янгол, дивлячись, як кажу, з покорою нахиливши голову:
— Добре, Ігорю Юрійовичу! І нема мені виправдання!
— Ви розумієте всю важливість цього шансу, Оресте? — питає Зарізович, пильно вдивляючись у мої очі.
— Так, розумію, Ігорю Юрійовичу! — ствердно хитаю головою.
— Ви розумієте, що такий шанс трапляється раз у житті?
— Так, розумію, — знову хитаю головою і розумію лише одне, що доля знову випробовує мене на міцність.
А ще я розумію, що дійсний вибір ще попереду, бо моє нинішнє кивання головою лише спроба відтягнути час і розібратися з усіма тими думками та емоціями, які вирують у душі. А емоцій та думок багато.
Адже моя мрія зіграти Хлестакова, вийти на новий кар'єрний злет така близька і досяжна, як ніколи. І мені дійсно потрібна ця роль, бо це не тільки успіх і визнання, а й реальні гроші, у які можна конвертувати той самий успіх і визнання. Це додаток до моєї мізерної платні й можливість виправити Софійці новий комбінезон на зиму, бо той, що вона має зараз, вже замалий, це можливість купити дружині нові зимові чоботи, бо ті, які вона доношує, вже геть протерлися. Це безліч інших на перший погляд малих і непримітних, але таких важливих матеріальних життєвих дрібниць, з яких складається усе наше щоденне і, зрештою, буденне життя, про яке ще Мікеланджело Буанаротті казав: «Дрібниці творять життя, але життя — не дрібниця». І ніби на підтвердження моїх думок про матеріальні зиски, які я можу отримати, Зарізович простягує мені невеличкий папірець.
— Зараз там у касі дають аванс, то це невеличкий бонус за ту працю, яку ви маєте виконати. Так би мовити, підйомні.
«А-а-а, — посміхаюся сам до себе, приймаючи папірець, на якому написано «Видати артисту Оресту Лютому три тисячі карбованців» і стоїть підпис Зарізовича, — юдині тридцять срібників! Майже місячна моя платня! Ну, що ж, друже, черговий раз вітаємо тебе у клубі Юд!».
— Ви, Оресте, не хвилюйтеся через моральний бік цієї справи, — проказує вустами Зарізовича змій спокусник, ім'я якому Люципер, одвічний ворог роду людського, — із Марченком я владнаю всі питання.
«А я й не хвилююся», — так і кортить мені відказати, — бо знаю про усі ваші темні справи, які ви задумали із Мутним», — але натомість мовчу і просто киваю головою. О, це кляте мовчання! Справжня змова проти всіх гріхів людських! Запорука володарювання диявола на цій землі через замовчування усіх його лихих справ!
— Репетируйте собі спокійно з Богом, — ніби благословляючи мене на підлість каже Ігор Юрійович. — Лариса Обаринська вам допоможе, я з нею домовлюся.
«Тільки не треба поминати Бога, чорте лисий! — так і хочеться крикнути мені йому в обличчя. — Бо не гідний ти своїми гнилими, жидівськими вустами прорікати світле ім'я Його! Не смієш ти, одвічна пархата істото, жиде-спокуснику, нащадку тих, хто розіп'яв Христа, говорити мені щось про Бога! Ти — саме втілення гріха та облуди, усієї тієї мерзоти, що водиться у жидівському племені вашому, не смієш мені говорити про якісь моральні принципи! Урод! Почвара! Покидьок!». Але натомість мовчу й думаю, що нічим я не кращий за того жида Зарізовича, оскільки безвільно пристаю на його пропозицію, жмакаючи у руках папірець, на якому ніби не чорнилами, а кров'ю виведено «тридцять срібників».
— Ну, добре, йдіть! — відпускає мене Зарізович, і я бреду, як та сомнамбула, довгими театральними коридорами.
Добираюся до своєї гримерки, всідаюся на диван і якийсь час мовчки сиджу. Потім так само, мовби уві сні, піднімаюся з дивана, витягаю з сумки жінчин бутерброд з ковбасою і два яблука та споживаю ту нехитру їжу, бо шалене почуття голоду раптом накочується на мене.
Потім я згадую, що десь там у черзі за авансом чекає на мене мій товариш Микола Кучер. Але я не кваплюся. Повільно знімаю з вішалки куртку, перекидаю через плече сумку і йду до каси. Сильно, просто нестерпно хочеться випити якогось міцного алкоголю.
— Гей, Оресте, давай швидше, бо вже черга підходить! — махає мені з гамірного натовпу Микола.
А через деякий час я вже зазираю через віконечко каси й потай, щоб не бачили брати-актори, простягаю касирці чек на «юдині гроші». Касирка мовчки, із легким здивуванням зиркнувши на мене, мовляв, «за які такі заслуги перед Рейхом?», відраховує спершу мій законний аванс — тисячу шістсот купоно-карбованців, а потім додає до них ще три тисячі за чеком. Я дякую і, миттєво заховавши гроші до кишені джинсів, протискаюся до виходу, де вже чекає Микола.
— Підеш зі мною на «Пушку» випити кави? Бо додому їхати немає сенсу, ввечері гратимемо виставу, а зараз вже майже пів на четверту?
– Із задоволенням, — кажу я крізь свій задумливий туман і ми рушаємо назустріч наступним пригодам.
Глава шоста
НА ПУШКІНСЬКІЙ
Є в Києві місце відоме усьому творчому люду. Називається «Пушка». На перехресті вулиці Прорізної та Пушкінської стоять два гастрономи, і в обох є невеличкі кафетерії, де роблять каву, наливають коньяк-горілку, ріжуть бутерброди та варять товсті сардельки.
У цьому місці нашого старовинного міста перетинаються долі й думки, факти, біографії, творчі задуми, радість та горе всіх відомих мені поколінь митців, бо саме туди ведуть непомітні вектори руху від нашого театру, від театру Молодого, що віднедавна отримав приміщення колишнього кінотеатру «Комсомолець України» на Прорізній, від чисельних дирекцій програм УТ-1 та радіо «Промінь», що знаходяться на Хрещатику, від Театру «Сузір'я»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доба. Сповідь молодого «бандерівця»», після закриття браузера.