Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

і придумували. Часто він залишався ночувати у нас вдома і був у захваті від маминих пиріжків, картоплі пюре з котлетками, свіжих салатів, а найбільше від жіночого лагідного спілкування, бо моя мама прийняла його, як сина.

Отак разом з Санькою ми вперше спробували алкоголь у гуртожитку (дешеве й кисле «Аліготе» за карбованець десять), вперше робили театральні етюди, вперше витрачали стипендію у культовому кафе «Львівська брама» біля інституту, де ми за тридцять одну копійку купували так звану «гриллету» — геніальний винахід радянського харчпрому, аналог американського гамбургера, що складався з трикопійчаної булочки та котлетки з кетчупом усередині, які запікали просто при тобі у духовій шафі. А до гриллети брали подвійну каву за двадцять вісім копійок і були щасливі від такого шикарного меню.

Багато було в нас спільних справ, які ми вперше робили в житті, а наприкінці першого курсу разом втрапили у халепу з першим в Україні комерційним театром, куди ми подалися заробити трохи грошенят і почали прогулювати репетиції в інституті, за що нас ледь з нього не турнули. Аби уникнути такої прикрої долі, ми разом подалися до армії, хоча батьки й могли мене від неї «відмазати», та мені було соромно через Саньку, у якого таких шансів не було.

Повернувшись із армії, ми поновилися на другому курсі і майже одночасно закохалися в одну дівчину, яка з нас двох обрала мене. І з того часу пробігла між нами чорна кицька. Але не через цю історію з коханням, в якій я чесно виборов свою перемогу, довелося мені відчути в роті той «присмак лайна», а через історію, яку я вам зараз відверто й розкажу, аби спокутувати бодай частину того гріха, який свого часу взяв на свою душу.

Так от, на третьому році навчання прийшов до нас на курс молодий, але дуже відомий і популярний театральний режисер на прізвище Саксаганський. Чи не родич того самого Саксаганського, корифея українського театру, запитаєте ви? А от саме і він! Був він на ті часи ду-у-уже імпозантний, носив довге волосся, розмовляв вишуканою українською мовою, курив дорогі цигарки і небезпідставно марив світовим визнанням, бо часто-густо на його київські вистави навідувалися якісь іноземні імпресаріо, аж поки він і дійсно не утік за кордон, бо в нашій холопській, провінційній та недолугій з точки зору театрального життя країні, його явно недооцінювали. Але це трапиться трохи згодом, а поки що він почав викладати у нас акторську майстерність. І всі ті майстер-класи, всі ті акторські тренінги, всі його авангардні й прогресивні підходи до репетиційного процесу приводили нас, молодих студентів, у справжній захват.

Задумав він тоді ставити на нашому курсі експериментальну виставу за мотивами різних творів Винниченка й досягнув за короткий термін таких видатних результатів, що запросили увесь наш курс на театральний фестиваль до Кракова!

Керівництво інституту було в шоці! «Де брати гроші на поїздку? Як харчуватися дорогою? Як оформлювати закордонні паспорти?» Всі ці питання наш Саксаганський вирішив самостійно за допомогою якихось вірних собі людей, утерши у такий спосіб ніс усій тій ницій когорті совдепівських викладачів, які йому люто заздрили.

Керівником нашого курсу був Гуров, народний артист, якого це почуття теж не обійшло боком, бо в особі Саксаганського відчув неабияку небезпеку для себе. Ще б пак, теж досить авторитарний чувак, втрачав прихильність і вплив на студентів, які воліли ігнорувати його нудні настанови, а навпаки, все активніше брати участь у всіх творчих діяннях Саксаганського. Зрештою, це і призвело до конфлікту, який вибухнув на одній з репетицій, коли ми вже з успіхом повернулися з Кракова і взялися до репетицій нової постановки.

На тій репетиції Саксаганський прямим текстом послав Гурова «на хуй» (наводжу цитату мовою оригіналу), як старого інтригана і віджилий клас. Гуров у свою чергу у боргу не залишився, обізвавши його «молодою вискочкою» та «кімвалом звєнящім», а наступного дня зібрав увесь курс і поставив питання руба. Всі мали відверто й публічно висловитися з приводу того конфлікту. Це тепер я розумію, що то був банальний загальноприйнятий у радянському театрі хід з метою виявлення «нєблагонадьожних», але ж наші незамулені й чисті душі не знали, ба навіть не могли уявити собі тієї міри підступу, який вчиняли з нами наші старші колеги та вчителі.

Це вже потім у подальшому житті, коли ми почали зустрічатися з загальновідомими театральними принципами «падаючого — підштовхни», «благі діяння караються» чи «театр будується на розтоптаних самолюбствах», прийшло розуміння того, що в театрі краще тримати язик за зубами і не говорити зайвого, аби твої слова не обернулися проти тебе. Але тоді ми, жовтороті пташенята, що могли знати про підступ та облуду, які царюють у професії, що її ми обрали?

Проте тоді у пропозиції Гурова «говорити чесно й прямо» я відчув якийсь підступ і, коли черга дійшла до мене, висловився нейтрально чи то пак дипломатично: «І вашим і нашим». А от коли після мене заговорив Санька, то я й відчув справжню різницю між нами. Говорив він палко й піднесено, говорив він щиро й гаряче про те, що грядуть нові час, і не можна весь час борсатися в реліктовому мотлосі старих схем виховання театральної молоді, що треба вливати у репетиційний процес свіжу кров, треба не боятися експериментувати, говорив те, що, зрештою, відчували всі ми, але не знаходили в собі сил казати правду. Я добре пам'ятаю той вираз обличчя Гурова, коли він потайки зиркав на Саньку, і в його очах світилася відверта ненависть до цього молодого, задиркуватого хлопчика.

Розв'язка настала трохи згодом. Приблизно так само, як і сьогодні Зарізович, на одній з репетицій, Гуров відвів мене убік і, дивлячись в очі, сказав: «Оресте, я хочу, щоб у дипломних виставах ви замінили Сашу Інгула на всіх його ролях!». От тоді і з'явився мені в роті отой знайомий присмак лайна, який я відчував і зараз, коли Зарізович запропонував мені замінити в усіх виставах Марченка. І якщо до Марченка я мав досить нейтральне ставлення, то Саша Інгул був і залишався моїм другом, бо навіть через історію з Іванною і певним охолодженням наших стосунків пам'ять про щасливі моменти нашої дружби не полишала нас обох, і ми цінили ту дружбу.

Загальна ситуація ще ускладнювалася тим, що Іванна вже була вагітна (про це, правда, ще ніхто не знав), а Гуров відверто пророчив мені долю артиста ВДТ і в нашій розмові натякнув: якщо я зіграю в дипломних виставах ролі Саші Інгула, то