Читати книгу - "Поза часом"

наче той велосипед, і за сорок секунд змусив шульгу повиснути на канатах. Того вечора я сподівався зустріти Циклона в кав’ярні, але він, напевно, подався святкувати з друзями або додому (він був одружений з однією дівулею з Лухана і дуже її кохав), залишивши мене без коментарів. Звісно, після цього я не здивувався, коли в Луна-парку йому організували головний бій вечора із Рохеліо Коджо, знаменитістю з Санта Фе, і хоча я боявся, що для Циклона все скінчиться кепсько, однаково прийшов повболівати за нього й присягаюся, не йняв віри тому, що бачив, бо спочатку все йшло, як завжди, і після трьох раундів Коджо мав незначну

перевагу, тож я вже був подумав, що перемога над шульгою — то чиста випадковість, коли раптом Циклон почав атакувати, майже не дбаючи про захист, пішов напролом, і ось уже Коджо повиснув на ньому, мов на вішаку, ошелешені глядачі попідхоплювалися з місць, а Циклон на раз-два поклав суперника на вісім секунд, а тоді майже одразу викинув уперед руку й поклав його так, що галас після того удару, либонь, було чути на Травневій площі. Ось тобі й маєш, як казали в ті часи.

Того вечора Циклон зайшов до кав’ярні з ватагою підлесників, яких ніколи не бракує біля переможців, однак посвяткувавши з ними трохи й сфотографувавшись, він наблизився до мого столика й сів, наче хотів, щоб йому дали спокій. Він не виглядав стомленим, хоча Коджо сильно розсік йому брову, та найбільше мене здивувало те, що дивився він якось інакше, начеб про щось запитуючи мене чи себе; раз по раз він потирав правий зап’ясток і знову спрямовував на мене дивний погляд. Я, сказати правду, був такий приголомшений тим видовищем, що чекав, поки він озветься, але зрештою був змушений викласти свої міркування; гадаю, Циклон уторопав, що я досі не йняв віри: шульга й Коджо, менш ніж за два місяці та ще й так, що мені бракувало слів.

Пригадую, кав’ярня спорожніла, проте господар дозволив нам сидіти скільки завгодно, навіть після того, як опустив металеві грати. Циклон вихилив ще один кухоль пива і знову потер пошкоджений зап’ясток.

— Це, мабуть, Алесіо, — мовив він, — самому таке важко збагнути, але, напевне, це поради Алесіо.

Він промовив це, наче затикаючи діру, не надто вірячи власним словам. Я не знав, що він змінив тренера, і, звісно, мені теж здалося, що вся справа в цьому, однак тепер, обдумуючи все заново, відчуваю, що тоді він мене не переконав. Певна річ, такий чоловік як Алесіо міг чимало зробити для Циклона, але ж і такий нокаут не з доброго дива трапився. Циклон дивився на свої руки, потирав зап’ясток.

— Не знаю, що це зі мною, — проказав, наче соромлячись. — Щось таке розпирає зненацька, старий, обидва рази те саме.

— Просто ти тренуєшся, чудило, — озвався я, — тому така різниця.

— Нехай, але ось так, зненацька… Може, Алесіо чаклун?

— А ти роби свою справу, та й потому, — я спробував відбутися жартом, аби вивести його з цієї, як мені здавалося, прострації, — по-моєму, тепер з тобою ніхто не впорається, Циклоне.

Так воно й сталося, після бою з Котом Фернандесом, ніхто вже не сумнівався, що дорога відкрита, та сама дорога, яку за два роки перед тим пройшов Маріо Прадас, — пароплав, два-три попередні поєдинки, а тоді виклик чинному чемпіонові. Для мене настали кепські часи, я віддав би все, що завгодно, аби супроводити Циклона, але не міг поїхати з Буенос-Айреса; я проводив із ним увесь вільний час, ми часто бачилися в кав’ярні, хоча тепер Алесіо наглядав за ним і обмежував у пиві й інших таких речах. Востаннє ми зустрілися після його бою з Котом; як зараз пам’ятаю, Циклон розшукав мене в переповненій кав’ярні й попросив прогулятися з ним портом. Він сів у автівку й не дозволив Алесіо приєднатися до нас; ми вийшли в одному з доків і побрели, роздивляючись пароплави. Щойно він мене попросив прогулятися, я одразу здогадався, що Циклон хоче мені щось сказати; я завів розмову про поєдинок, про те, що Кіт тримався до кінця, це знов-таки скидалося на затикання дірок, бо Циклон хоч і глядів на мене, але слухав неуважно, тільки мовчки хитав головою, так, Кіт, авжеж, з Котом треба пильнувати.

— Спочатку я здорово перепудився, — сказав я. — Тобі потрібен час для розігріву, а це небезпечно.

— Знаю, чорт забирай. Алесіо просто звіріє щоразу, гадає, буцімто я це навмисне чи придурююся.

— Це кепсько, на цьому тебе можуть підловити. І тоді…

— Еге ж, — Циклон вмостився на бухті линви, — тоді на мене чекає мій Тоні Джарделло.

— Отож-то й воно, друже.

— Звісно, Алесіо має рацію, і ти також. Знаєш, цього ніхто не розуміє. Я й сам не розумію, чого це мушу чекати.

— Чого чекати?

— Хтозна, поки розіпре, — Циклон відвернувся.

Не повіриш, не те, щоб його слова захопили мене зненацька, а проте я не знав, що сказати, а Циклон не дав мені часу виплутатися з цієї халепи, втупився мені просто в очі, наче перш ніж на щось зважитися.

— Ти здогадуєшся, — озвався він нарешті. — Ні з Алесіо, ні з кимось іншим я не можу довго про це розводитися, бо доведеться-таки затопити по пиці, не люблю, коли мене мають за дурника.

Я зробив те, що роблять завжди в таких випадках: поклав руку йому на плече і міцно стиснув.

— Ні чорта я не здогадуюся, але дякую тобі, Циклоне.

— Ми з тобою принаймні можемо поговорити, — мовив Циклон. — Як того вечора, після бою з Коджо, пам’ятаєш? Ти здогадався і сказав мені: «Роби свою справу».

— Не знаю, про що я там здогадався, просто було б добре, якби так тривало і далі, от я й сказав і, мабуть, не лише я.

Він глянув на мене, мовби