Читати книгу - "Червоно-чорне"

На границі поставили їх в ряд під розстріл. Одні вийняли хрестики й зложили їх на грудях, більшість крикнула „Слава Україні“ — і впала під кулями... Це була сцена, яку ціле життя буду пам’ятати. Скажіть, що це ви за люди, ви, українці, що ваша молодь так умирає? Чому не пішли ви будувати ту вашу Україну з середини земель, а з краю й то з нашої віковічної мадярської землі? — питав мадярський старшина». 60. Червоно-чорне

«Прапор червоно-чорний — це наше знамено...», — співалося у 20-х роках минулого століття пластунами куреня «Лісові Чорти», до яких належали Роман Шухевич, Василь Охрімович, Богдан Кравців, Гриць Пісецький та багато інших діячів націоналістичного руху.

А у квітні 1941 року «бандерівцями» було прийнято окрему постанову, у якій йшлося про те, що «Організація уживає свойого окремого організаційного прапора чорної і червоної краски».

Не останню роль у цьому рішенні відіграла новела Василя Стефаника «Сини». Вона була написана значно раніше, ніж організаційно оформився націоналістичний рух, але у 1930-х роках члени Організації полюбляли цитувати монолог батька із «Синів»:

«Останній раз прийшов Андрій, він був у мене вчений. „Тату, — каже, — тепер ідемо воювати за Україну“. — „За яку Україну?“. А він підняв шаблею грудку землі та й каже: „Оце Україна, отут — і справив шаблею в груди, — тут її кров; землю нашу йдемо від ворога відібрати. Дайте мені, — каже, — білу сорочку, дайте чистої води, щоб я обмився, та й бувайте здорові“. Як та його шабля блиснула, тай мене засліпила! „Сину, — кажу, — та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і його на це діло...“».

Символіка «землі-України» та «крові-боротьби за неї» стала основою червоно-чорного прапора.

Василь Стефаник до кінця життя мріяв «сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще». Принаймні цим коротким монологом із «Синів» він дав молодому поколінню українців «щось таке сильне», що потім стало символом бандерівського руху.

А двоє синів Василя Стефаника — Семен та Юрій відзначилися у діяльності УВО та ОУН.

61. Процес 59-ти

Більшовицька каральна система пам’ятає безліч сфабрикованих справ, судових процесів та жорстоких розправ над невинно засудженими. «Процес 59-ти» членів ОУН, який відбувся 17-19 січня 1941 року у Львові, мав би бути абсолютно подібним на всі інші. Але членство Організації продемонструвало зовсім іншу поведінку в час слідства та засуду.

Арешт молодих українців, які здебільшого були студентами Львівського університету, відбувся у вересні 1940 року. З 59 обвинувачених було 37 мужчин і 22 жінки. Арештованих звинуватили в приналежності до Організації Українських Націоналістів (ОУН) — нелегальної організації, а, отже, як і за часів польської окупації, — за «антидержавну діяльність».

Незважаючи на кілька місяців слідства й більшовицьку практику морального заломлення підсудних, із юними оунівцями все вийшло зовсім по-іншому, радше в традиціях українських політичних процесів.

Коли прокурор поставив провокаційне запитання наймолодшій підсудній Марійці Наконечній, якій було не більше 15 років і яка, найімовірніше була лише членом Юнацтва: що вона зробила б, якби ОУН доручила їй вбити «батька Сталіна», то у відповідь почув: «Я виконала б наказ Організації».

Другий день процесу відбувався у Щедрий вечір і навіть перебуваючи на лаві підсудних, націоналісти спромоглися відзначити це велике релігійне свято: «Моя сусідка легко штовхнула мене і обережно всунувши мені в руку скибку білого калача, шепнула святочний привіт і додала: „Скубни трішки і подай далі“. Я здогадалася, що це було надвечір’я Йордану і, скубнувши дрібочку, подала калач сусідці з другого боку. І так він ішов з рук до рук, об’єднуючи нас усіх наче за спільним столом на Щедрий вечір...», — згадувала пізніше одна із учасниць процесу — Люба Комар.

Не привчений до радянської судової практики, адвокат із Галичини Роман Криштальский, захищаючи молодь, незчувся й у своїй промові, вказуючи на підсудних, вигукнув: «Та це ж цвіт української молоді!».

А Люба Комар у спогадах занотує: «Це були мужні і зворушливі слова. Після грубої лайки прокурора на нашу адресу вони чудовою музикою прозвучали в наших вухах та гордістю наповняли наші серця. Вони назавжди глибоко закарбувалися в нашій пам’яті. Але у той час, усвідомлюючи, де ми є, наше душевне піднесення затьмарила тривога: чи не сяде з нами на лаву обвинувачених наш добрий, але необачний оборонець?».

Львівський окружний суд засудив усіх 59 обвинувачених. А 42 з них, в тому числі й 11 жінок та дівчат, — на найвищу міру покарання — розстріл. Двадцять засуджених було розстріляно одразу після закінчення судового процесу.

Пізніше тим, кого не розстріляли, смертні вироки були замінені на 10 років ув’язнення. А 5 липня 1941 року, велика частина засуджених у «процесі 59-ти» здійснила втечу із підпаленої більшовиками в’язниці у Бердичеві.

Серед арештантів-смертників був й Дмитро Клячківський, пізніше — Крайовий Провідник ОУН на Північно-Західних Українських Землях (ПЗУЗ), організатор і перший командир УПА.

62. 30 червня 1941 року

29 червня 1941 року більшовики покинули Львів, а вранці наступного дня в місто ввійшли