Читати книгу - "Червоно-чорне"

кілька німецьких частин та український батальйон «Нахтіґаль».

Цього дня трапилася неочікувана для всіх подія: націоналісти скликали Національні збори, на яких прийняли текст проголошення незалежності України, а також декрет, яким призначено головою уряду 29-літнього Ярослава Стецька. Увечері 30 червня і вранці 1 липня текст Акту відновлення Української Держави пролунав по радіо. У документі йшлося про те, що «волею Українського народу Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України». Водночас Акт проголошення просив населення «не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена суверенна українська влада».

Німці не могли стерпіти подібної «витівки». Після Закарпаття це вже вдруге ОУН дозволила собі господарювати на території «нового європейського порядку» (до речі, 23 червня 1941 року, за тиждень перед відновленням Української Держави, свою державність проголосили литовці). Після двомісячного слідства ніхто із провідників нової держави не погодився відкликати Акт відновлення державності і багато хто з провідного членства ОУН опинився у концентраційному таборі Заксенгаузен.

А в той день, 30 червня українська влада приймала відвідувачів із різних делегацій: представники «Центросоюзу» просили дозволу відновити кооперативну торгівлю, делегати з провінції бажали дізнатись про долю колгоспів, освітяни на чолі із професором Іваном Крип’якевичем цікавились програмою навчання для народних та сільських шкіл.

Останньою того дня прийшла делегація українських студенток вищих шкіл. Їх цікавило, яке завдання перед українськими студентками ставить молода Українська Держава.

«Коли на захист Акта 30 червня 1941 року ми не були спроможні поставити танків, гармат і бомбовозів, відповідно сильної армії, бо так склалися умови, — ми вирішили танкам, бомбовозам і гарматам окупантів протиставити вірність ідеї Суверенітету нації, гідність і гордість великої духом нації, незламність нашого характеру, чистоту нашого серця, нашу безстрашність особисто захищати проголошене діло, ні за яких умов цього не заперечити, не відкликати, витримати до кінця».

Ярослав Стецько, Голова Уряду 63. Як виростав провідний член ОУН

«Тим часом молодь мріє про новий зрив, що його підготовляє смілива армія українських революціонерів — УВО. І не один у своїй уяві випарував таку революційну організацію, в якій що не член, то безстрашний воїн, готовий на все, на кожний наказ, взір карности й вірности. Цей член має виконати чин, що наблизить день волі України. При цьому він обережний, законспірований до останніх можливостей. Бо ж найменше підозріння викликає настороження. Найменший підозрілий факт і вже сувора та рішуча на нього реакція... До кого нема стовідсоткового довір’я, цей не має що робити серед революціонерів-підпільників. Бо в тій, вимріяній молодечою уявою організації все чисте, ідеально чисте й беззастережно совісне. А провід тієї організації — це самий кришталь. Його члени безсумнівно певні, гідні найвищого довір’я, найвищої відданости. Кожне їхнє слово — чиста правда, кожний чин — найкращий, повний посвяти, повний всеціло віддання справі. Це справжні лицарі, справжні герої. До проводу дорога важка. Туди попадає тільки той, хто був різаний і не скривився, хто був мучений і не заломився, хто перебув найважчі тортури і не зрадив. Там самі найкращі з найкращих, і найтвердші з найтвердіших! А якщо хто із них провинився, того жде невблаганна, але до найвищих можливостей найсправедливіша кара. Такий їхній провід, тих вимріяних революціонерів...

І юнацька душа мріє бодай одним оком глянути на того, хто має честь бути провідником такої організації, побачити того, хто був найкращим із усіх...

І одного дня до такого молодого мрійника зближається його друг і запитує, чи не хоче він належати до організації, стати в лави тих, які підпільно борються за волю рідного краю... Він мав би відмовити?.. Схвильований він тільки хотів би спитати, чи він гідний такої великої почесті...

І так починалося...

Стріча, псевдо, кличка... ще кілька зустрічей... А там у газеті повідомлення про арештування... Протягом довгого часу, ніби тиша й спокій та тривожна непевність. А потім приходить хтось незнайомий із кличкою і каже: „Від нині ти займеш місце свого зверхника, бо він дістав інше призначення...“.

Як це так? Таж він ще ніби недавно склав приречення, а вже має бути провідником для інших? Але сумніви скоро зникають і молодий підпільник кидається до праці так, як про це мріяв: точно, совісно, з посвятою.

А ще через деякий час його кличуть на зустріч, де незнайомий йому досі чоловік заявляє, що від сьогодні він буде працювати серед гурта інших людей, а тих, що їх досі вів, передасть одному з-поміж них. І знову важка децизія: він повинен призначити провідника для свого дотеперішнього звена, а він ще так недостатньо знає тих своїх друзів, якими проводив...

На наступній стрічі від довідується, що його призначено до проводу району. Він