Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

Він по-змовницькому поманив пальцем:

— Я знаю одне місце. Величезне сховище старих літаків просто неба. І я знайшов там у паркані дірку...

— Сем!

— Ага. Літаки стоять у низовині, ввечері там туман... І коли вечірнє сонце його освітлює... можеш собі уявити? Ти сидиш у кабіні, а навколо... хмари. Ти летиш. Пам’ятаєш, як в Екзюпері...

— Ти читав Екзюпері?!

Він збився. Навіть розгубився на мить. Провів долонею по лобі:

— Ну так... А що такого? Отож: сьогодні за прогнозом ясний захід і легкий туман. Я передзвоню, будь готова до польоту.

— Буду готова, — прошепотіла я.

Він кивнув, насунув шолом і з чудовим ревінням помчав по алеї. Я пошкодувала, що не ношу з собою свіжих лимонів — чимось треба було прибрати з обличчя зрадницьку усмішку.

Літаки. Туман на заході. Хмари. Сент-Екзюпері. Ніколи в житті я не чекала так сильно, щоб заняття скоріше закінчилися й настав вечір.

— Чого це ти така весела? — з підозрою запитала Настя. — Знаєш, Міша цей, Васильєв, твій знайомий, пішов у гуртожиток од своєї... Ти мене чуєш?

Я не чула. У мріях я вже сиділа в кабіні, і рожеві хмари клубочилися під склом, і Сем сидів поряд, ми разом тримали штурвал, і наші руки торкалися. Так! Ніколи в житті мені так не хотілося доторкнутися до іншої людини. Взяти долоню. Торкнутися щоки. Сьогодні ми будемо сидіти поруч у салоні літака, у хмарах...

— Лебедєва, тобі есемеска прийшла, — ревниво сказала Настя. — Від кого з двох?

Але есемеска була від мами: «Дашенько, я в Москві! Люблю тебе!» До тексту додавалася картинка: мама на вокзалі, на тлі поїзда, з величезним букетом розкішних квітів. Я відзначила, що вона поміняла стрижку, зачіску, відтінок волосся, що одягнена підкреслене стильно й навіть, здається, схудла. Мама всміхалася в камеру — при повному макіяжі. Жодному зі своїх колишніх чоловіків вона так не всміхалася.

І мама теж щаслива, подумала я й глибоко зітхнула. Як добре. Який несподіваний, чудесний поворот долі!

Потім світлини стали приходити що п’ятнадцять хвилин: от мама на площі трьох вокзалів, а от вона вже на Садовому кільці. Випадкові краєвиди, зняті з вікна машини, і от уже мама на Кремлівській набережній, от уже на Красній площі, з тими самими квітами, так само задоволена й щаслива.

На перерві я їй передзвонила:

— Мамо, в тебе чудовий вигляд! Тьху-Тьху!

У трубці розсміявся її новий, низький русалчин голос:

— Донечко, я просто щаслива! Сьогодні повечеряємо де-небудь разом, я хочу познайомити тебе з Германом... Ми вирішимо й передзвонимо тобі, добре?

Ці її слова — «ми вирішимо» — зачепили мене більше, ніж можна було передбачити. Я раптом подумала: а може, мені з Семом на цю вечерю прийти?

Я одразу відігнала дурну думку. Сем може подумати, що я, як сільська наречена, поспішаю познайомити його з мамою. Та ще й з незрозумілим маминим другом, якого я вперше сьогодні побачу...

Телефон завібрував: знову прийшла есемеска. Я краєм ока глянула на нову картинку...

Цього разу вони знялися на оглядовому майданчику Воробйових гір. Напевно, попросили зробити знімок когось із туристів. Мама всміхалася, порив вітру кинув їй пасмо волосся на щоку...

А поруч стояв її Герман. Я готова була благати, щоб це виявилося неправдою, щоб мені привиділося, щоб очі мене обманили...

Але це був він. «Лікар». Тінь, Консерва, ворог, якого ми упустили.

Рука тремтіла, коли я набрала маму. Пройшов дзвінок, другий, я відчувала, як струмки поту збігають у мене по спині.

— Да-аша? — почувся в телефоні її голос, він звучав тепер тягуче й п’яно. — До-онечко... А ми тут...

— Де? — закричала я в трубку. — Де ти, мамо, де саме, адреса! Скажи скоріше!

— Тут та-ак красиво! — вона засміялася нетверезим сміхом. — Ми пили шампанське...

— Де ти? Ще на набережній?

— Не знаю... Зараз у Германа запитаю...

— Мамо! Послухай, не сходь з місця, нікуди з ним не ходи, він...

— Е... Щось пищить у трубці... Нічого не чую...

Зв’язок обірвався. Я притисла долоню до лоба; нічого, нічого, ми впораємося. Гриша зможе знайти мою маму й відкрити до неї рамку. Інструктор допоможе... Ми навалимося всі разом...

Знову завібрував мій телефон. На дисплеї висвітилося — «Мама».

— Привіт, — сказав чоловік у трубці.

Здавалося, краплі поту на моїй спині перетворилися на лід.

— Нікому не дзвони, — сказав Герман, він же «лікар», він же прадавня, дуже небезпечна Тінь. — Ти ж хочеш її побачити — не в труні?

— Якщо ви її торкнетесь...

— Дурненька, я вже її торкнувся. Скільки вона проживе, залежить тільки від тебе. І не треба погрожувати. Смішно, справді.

І знову обірвався зв’язок.