Читати книгу - "Пульсари"

усіх ситуацій, в які ти потрапиш. Даю приклад. Зустрічаєш ти вродливого, розумного, сильного, але хитрого хлопця. І освідчується він тобі в коханні. Може, й ти його полюбила… Як бути з хитрістю? Починаєш пригадувати, що я казав тобі з цього приводу: «Боронь боже мати справу з крутієм!» І дієш прямолінійно: «Я не дружитиму з тобою, — кажеш милому, — бо ти хитрий, а тато мені казав…» Ну куди ж це, доню, годиться? Спершу треба роздивитися, що то за хитрість, яка її природа і чи сама ти не більша лисиця від нього. А якщо в тобі хурдела від лукавого, то чому відштовхувати хлопця? Ось тому-то й не даю наперед ніяких порад, хіба що найзагальніші: не вір, що в чужому ставку карасі жирніші, і не вважай, що верблюда не можна протягти через вушко голки.

Та,не пишіть на моїй тумбі фальшивих слів на зразок «От і все!», «Разом з тобою пішло все найкраще…» Лише прізвище та ініціали й дві дати. Чужим все одно, ким я був, а свої знають без напису».

Може б, іще вивів яку мудрість, та дихати ставало все важче й важче. Підтягнув подушку, сів — наче полегшало. Кинув погляд у вікно: чи гуляють ще на лавці? А куди ж їм іти? Конопель у місті не сіють. Щоб кожен перехожий у вічі не зазирав, прикрилися парасолькою. А може, то й не вони? Щось парасолька надто вже на жінчину схожа…

Швидкий знову взяв заповітний зошит і дописав: «Іще забув сказати, доню, щоб у кущі від людей не тікала, за дощовик од них не ховалася. І бетон не прикриє негідного вчинку. Броня із слів «а мені все одно, що про мене думають» вельми тимчасова й локальна, як пляжний безстидничок». Хотів був іще написати: «Твоя мати ніколи не…», але перед очима знову з’явилася парасолька, схожа на жінчину, якою прикрилася пара закоханих.

Під ранок полегшало, навіть подрімав годину-дві. Прокинувся — на стільці сидить хірург Пильнюк. Теж зім’ятий увесь, неначе його ядуха всю ніч мучила. І говорить якось дивно, ніби не лікар. Не питає про апетит, пульс не мацає, по грудях не стукає. Та й без супроводу прийшов.

«Мабуть, кінець мені. Ніякі ліки не допоможуть, — кинув оком на тумбочку, чи не загубився заповіт. Синій зошит на місці. — Треба буде написати на обкладинці, що дочці належить, а то ще потім у веремії загубиться».

— Що ви думаєте про мого сина? — замість «добрий ранок» вирвалося у Пильнюка.

«Ох ти ж, чортяка. Для чого йому мій вирок?»

— А нічого, — злукавив Олег Іванович, — думайте ви про нього. А в мене свої діти.

— Учора він ходив до ректора, просив характеристику і відрядження за кордон. Ректор вперся руками й ногами. Ну й Тихін почав нервувати, нагадав про права. Так ні до чого й не дійшли. Тому й запитую, що ви думаєте про Тихона?

Оце тобі питаннячко, ніби корч посеред дороги — ні об’їхати, ні перелетіти.

— Нехай подорожує, тільки за власні кошти і без рекомендацій.

— Це ж чому?

— А що ми йому напишемо? Що він крав Петрові статті, підміняв Ользі зразки металу й писав на мене кляузи? Чи можемо такій людині доручити прапор вузу? Нехай їде, але представляє там тільки себе. «Тепер уже точно заріже або ліки такі призначить…»

— Як людина він не зовсім… — визнав батько. Говорилося це йому через силу, по скронях стікали краплинки поту. — Але ж не правила хорошого тону він там пропагуватиме. Його цінять за наукове відкриття. От як фахівця його й характеризуйте.

— Не знаємо, що він відкрив.

— Віддайте на рецензію спеціалістам. Ми завжди так робимо. Якщо самі не можемо встановити діагноз, кличемо колег із суміжних відділів, інших установ.

— Ваш Тихін усе секретить, посилається лише на чужинські авторитети. Умовте, щоб дав матеріали на рецензію, а спеціалісти знайдуться.

— Я спробую, — задумливо мовив батько. І вже зовсім іншим тоном, даючи зрозуміти, що тема вичерпана, запитав у Швидкого: — Ну, Олег Іванович, на повторну операцію згодні?

— Ні. Я своє прожив. Хочу спокійно вдома померти. А там, дивись, може, ще який місяць і протягну.

Лікаревої бадьорості вистачило ненадовго — дивився на хворого задумливо, журливо.

— Вам потрібне ще одне перешивання. І є надія, що після нього не місяць, а добрий десяток-два років ще скрипітимете. Раджу оперуватися.

— Ні, додому. Може, папери ще встигну впорядкувати.

— Як знаєте. Я з себе лікарського обов’язку не знімаю. Готуйтеся до консиліуму.

— А якщо комісія вирішить — різати, я маю право відмовитись?

— Кожен вільний у виборі своєї дороги.

Руслан Максимович поправив серветку на тумбочці, підняв край ковдри, що звисав аж до підлоги. Вийшов.

«Випити б оце якогось зілля, заснути і про все забути… А може, умовити ректора, щоб відправив Тихона у милий його серцю закордон? Тоді батько подарує принаймні рік життя. З’їжджу на колгоспну садибу, попрощаюсь з однокласниками. Папери переберу, листи спалю. Чемодан доведеться втопити».

Швидкий мав на увазі ящик, оббитий сірим полотном. Змайстрували його дядьки, коли свого молодого голову колгоспу відправляли в місто «вчитися на професора». І лежать у тому чемодані-ящику фотографи розкішних, як бузок у травні, сільських красунь із безкомпромісними написами: «кохаю до могили» чи «навіки твоя». Де вони? По скільки тепер у них онуків? Чемодан неодмінно треба втопити або спалити. Бо це понад сили — переглядати чи не півстолітньої давності фотографії. І не хоче він