Читати книгу - "Сини змієногої богині"

кіммерійці разом зі скіфами відіграли значну роль у війнах проти Ассирії, допомогли її розбити, а заодно Мідії стати на ноги. Але так уже склалося, що частина їх хоч і виступала проти Ассирії, інша частина підтримувала саму Ассирію.

Але вже в анналах Асаргаддона (679–678 рр. до н. е.) майнула згадка, що ассирійський цар нарешті таки переміг кіммерійців, яких тоді очолював вождь Теушпа.

Року 674-го Ассирія придушувала повсталі мідійські племена. Відчуваючи, що з таким хижаком як Ассирія їм ніколи не вжитися – як двом хижакам в одному лігві – скіфи стали на захист мідян, інше військо своє послали на поміч манейцям і разом з ними захопили кілька прикордонних ассирійських фортець. І хоч хвальковитий цар Асаргаддон і залишив вельми хвалебні слова про те, що його величність буцімто розгромила мідійців і призвела до загибелі «війська Ішпакая, скіфа, союзника, котрий не врятував їх», але це було не зовсім так. Власне, зовсім не так. Ассирія – могутня і всесильна – на той час вже ледве трималася. Особливо після того, як повстання мідян проти ассирійського панування спалахнуло з новою силою і почало щодень ширитись і ширитись. Під орудою свого войовничого і тямковитого вождя Каштаріті мідяни захоплювали одну ассирійську фортецю за другою і невдовзі звільнили всю країну з-під кривавого панування грізного ассирійського лева. Задкуючи, програючи битви, Ассирія в ситуації, що склалася, намагалася – іншого виходу просто не мала, – розладнати союз мідян зі скіфами, Каштаріті з Ішпакаєм, а заодно розламати й спілку скіфів з кіммерійцями. Сварити між собою супротивників і потім розбивати їх поодинці Ассирія вміла як ніяка інша загарбницька держава Сходу. Але все було марно, здавалось, союз мідян зі скіфами був нерушний. І тут раптом в одному з боїв Ішпакай несподівано наклав головою (любив мчати на ворога попереду свого війська). Спадкоємцем його став старший син Бартатута (за грецькими джерелами, Пропотій). Він проголосив себе царем Ішкуза, себто Скіфського царства. (Бо якщо є царство, то потрібен і цар. Вожді царствами не керують.) У всіх східних народів були царі, тож вождь Бартатута (Партатута) теж забаг стати його величністю царем, а не вождем, як до того звався у Скіфії владар. Крім слави, новоспечений цар Скіфії забаг багатства і таких палаців, як у царів ассирійських, і такої шани до себе. Він був аж надто самолюбивим, самозакоханим і вже й не знав, як ще і ще возвеличити себе. Ассирійцям, коли дізналися про такий характер скіфського монарха, нічого не коштувало підкупити його багатствами й обіцянками розкошів та слави. А для зміцнення своєї «вірності» віддали за Бартатута (Партатута) одну з доньок ассирійського царя.

В цей час кіммерійці воювали проти кількох держав Східної Азії одночасно і, як кажуть, на всіх фронтах поки що мали перевагу. (До всього ж іще з часів Ішпакая скіфи традиційно виступали на їхньому боці, тож для кіммерійців це було неоціненною послугою і значною підтримкою.) В союзі з Урарту кіммерійці розгромили Фригію, в середині VII ст. до н. е. вдерлися в Лідію і захопили навіть її столицю Сарди, ставши повноправними володарями усієї країни. Це був найвищий злет їхньої могутності та військових успіхів. (Лідії вдасться визволитися з-під влади кіммерійців лише наприкінці того ж століття.) Беручи найдієвішу участь у подіях, що палахкотіли кривавими пожежами в країнах Передньої Азії, кіммерійці почали підтримувати в основному антиассирійську коаліцію, а отже, й виступили проти скіфів та їхнього царя Бартатута, який уже був на той час зятем ассирійського владики і, ясна річ, допомагав у всьому своєму тестеві. Невдовзі вони потерпіли крах – воювати з ассирійцями і водночас із скіфами їм було явно не під силу і в анналах Асаргаддона з’явилися дані про перемогу, здобуту над кіммерійцями, яких тоді очолював вождь Теушпа. Доки вони були у спілці зі скіфами та їхнім вождем Ішпакою, кіммерійці не знали поразки, її вони запізнали, вже коли скіфів очолив союзник Ассирії Бартатута. І такої поразки, що як окремий народ зникли і про них більше ніякі хроніки, а найперше ассирійські, й не згадували. Бартатута зрадив не тільки кіммерійців, а й своїх вчорашніх спільників мідян. За це Асаргаддон підтвердив титул царя Ішкуза своєму зятеві, і зять перейшов на бік ассирійського лева, якого на той час добряче вже було покуйовдили повсталі народи. Дякуючи несподіваній підтримці скіфів, Ассирії нарешті вдалося розбити мідян, а частину їхніх володінь приєднати до своїх. Щоправда, друга частина Мідії таки звільнилася з-під влади Асаргаддона і невдовзі утворила своє незалежне Мідійське царство, що трималося разом з Манейським та Ванським царствами. В їхньому тилу й перебувало союзне Ассирії Скіфське царство, що дуже непокоїло мідян.

Воюючи на боці Ассирії, скіфи водночас зміцнювали й своє царство. Здавалося, вони тоді почувалися як ніколи упевнено, а їхні війська на чолі з підлеглими Бартатуті вождями, як і перше, не знали поразки.

Але з роками та десятиліттями все міняється. Різко змінилася ситуація й для скіфів – не в кращий бік. В останній чверті VII ст. до н. е. на перше місце зненацька почав виходити Вавилон – це велике і багате місто на той час належало Ассирійській імперії і багло незалежності. Зрештою, у 627 році Вавилон повстав. Царем його став Набопаласар, він зумів створити міцну і сильну коаліцію проти Ассирії, до якої пристала й Мідія. Її цар Фрастр у 625 році ніби ж успішно виступив проти Ассирії, але несподівано був розбитий і загинув у битві. А далі, як кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло. На чолі Мідії став син загиблого царя, тямковитий і вельми успішний полководець Кіаксар. Він почав громити своїх поневолювачів і навіть у 622 році оточив Ніневію. Ассирійська столиця тоді вціліла тільки тому, що на поміч своєму тестеві прийшов його зять Бартатута зі своїми ордами.

По якомусь часі Бартатута відійшов у світ предків, а царем Ішкузи став Мадій – син Бартатути та ассирійської царівни. Як і мідійський Кіаксар, він теж виявився везучим і тямковитим полководцем. Йому та ассирійцям, володарям тих країв, вже не було достойних ворогів. Онук Мадій з ассирійським дідом Асаргаддоном не знали поразок, їх усі боялися і всі дружно ненавиділи, а вони