Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

що наш син виявиться талантом, а може, навіть генієм. Ми подарували Овену на Різдво теноровий саксофон та уроки в Ґордона Бові, місцевого музиканта. Відтак ми схрестили пальці та стали сподіватися на краще.

Через сім місяців я сказав дружині, що час нам припинити ці уроки, якщо Овен погодиться. І він таки погодився з відчутним полегшенням. Він не хотів цього казати — особливо після того, як сам попросив про саксофон, — але терміну в сім місяців вистачило, аби він зрозумів, що хоч і любить могутній саунд Клеренса Клемонса, саксофон — це просто не його, Бог не дав йому такого таланту.

Я це збагнув не тому, що Овен покинув практику, а тому що він практикувався рівно стільки, скільки йому визначив містер Бові, — півгодини після школи чотири рази на тиждень і годину у вихідні. Овен опанував гами та ноти — у нього все було добре з пам’яттю, легенями та координацією між очима і руками, — але ми ніколи не чули, щоб він зривався, дивував сам себе чимось новим, кайфував від процесу. Щойно завершувався відведений час, як інструмент повертався у футляр і лежав там до наступного уроку чи практики. Мені це підказало, що у випадку з моїм сином та саксофоном ніколи не буде справжньої гри — лише репетиція. Так не годиться. Якщо нема радості, то нема сенсу. Краще зайнятися чимось іншим, де поклади таланту можуть бути багатші, а коефіцієнт веселощів вищий.

Талант позбавляє сенсу поняття репетиції: знайшовши те, до чого маєш хист, займатимешся цим (хай би що це було), доки не зітреш пальці в кров та очі на лоб не полізуть. Навіть коли ніхто не слухає (не читає, не дивиться), кожна вправа перетворюється на бравурний виступ, бо для тебе як творця це щастя. А може, навіть екстаз. Це стосується однаково читання і писання, гри на музичному інструменті, бейсболу та бігу на 400 метрів. Моя тяжка програма читання та писання по 4–6 годин щодня здається не такою й тяжкою, якщо отримуєш щире задоволення від цих речей та маєш до них хист; власне кажучи, ви, можливо, вже дотримуєтеся такої програми. Однак якщо відчуваєте, що вам треба дозвіл читати та писати, скільки серденько забажає, вважайте, що ваш покірний слуга його надав.

Найбільша користь від читання полягає в тому, що воно додає процесу писання невимушеності та інтимності: по прибутті в письменницьку країну у тебе все гаразд із документами та посвідченням особи. Постійне читання введе вас у такий стан, що зможете писати охоче та не переживаючи за якість. Також воно весь час примножує ваші знання про те, що вже робилося, а що ще ні; що банальне, що свіже; що спрацьовує, а що лежить трупом на сторінці. Чим більше читаєте, тим менший ризик виставити себе дурнем за пером чи текстовим процесором.

2

Якщо «багато читай, багато пиши» — це Найбільша Заповідь (а я запевняю вас, що так і є), то скільки писати вважається «багато»? У кожного письменника це, звісно, по-різному. Одна з моїх улюблених історій на цю тему — скоріше міф, ніж правда, — про Джеймса Джойса[201]. Якщо вірити цій історії, до нього в гості якось прийшов друг і побачив, як цей видатний чоловік розпростерся по письмовому столу в позі глибокого відчаю.

— Джеймсе, що сталося? — запитав друг. — Праця?

Джойс підтвердив, навіть не підвівши голову глянути на свого друга; авжеж, праця, хіба не завжди вона?

— Скільки ти сьогодні зробив слів? — продовжив друг.

Джойс (усе ще у відчаї, усе ще розпростертий на столі долілиць):

— Сім.

— Сім? Але, Джеймсе… це добре, принаймні для тебе!

— Так, — сказав Джойс, підвівши нарешті голову. — Мабуть, так… але я не знаю, в якому порядку вони мають бути!

На протилежному кінці спектра письменники, як Ентоні Троллоп[202]. Він писав велетенські романи (гідним прикладом є «Чи можна її пробачити?», який для сучасних аудиторій можна перейменувати на «Чи можна його дочитати?») і клепав їх із дивовижною регулярністю. По основній роботі він працював клерком на Британській поштовій службі (червоні поштові скриньки по всій Британії — винахід Ентоні); він писав по дві з половиною години щоранку перед роботою. Це був залізний розклад. Якщо він був на середині речення, коли спливало дві з половиною години, він лишав це речення недописаним до наступного ранку. А коли траплялося, що він завершував котрийсь зі своїх 600-сторінкових важковаговиків, а до кінця сеансу лишалося п’ятнадцять хвилин, він писав «Кінець», відкладав рукопис і починав роботу над наступною книгою.

Джон Крісі[203], британський автор детективів, написав п’ятсот (так, ви правильно прочитали) романів під десятьма іменами. Я написав близько тридцяти п’яти[204] — деякі з них троллопівського обсягу — і вважаюся плодючим, але проти Крісі я жертва творчої кризи. Ще кілька сучасних авторів (серед яких Рут Ренделл / Барбара Вайн, Еван Гантер / Ед Мак-Бейн, Дін Кунц та Джойс Керол Оутс