Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

автор саспенсів, часто з елементами горору, фентезі та наукової фантастики, і сатири; Joyce Carol Oates (1938) — американська письменниця і поетеса, знана своєю творчою плодючістю. ">[205]) вже написали не менше, ніж я, а ще деякі — набагато більше.

З протидежного боку — з боку Джеймса Джойса — є Гарпер Лі, яка написала лише одну книгу[206] (геніальну «Убити пересмішника»). Та багато інших, серед яких Джеймс Ейджі, Малколм Лаурі[207] та Томас Гарріс (поки що), хто написав менш ніж п’ять. І це нормально, але такі автори завжди викликають у мене два питання: скільки часу в них пішло на книжки, які вони таки написали, і що вони робили решту часу? Плели вовняні ковдри? Організовували благодійні барахолки? Обожнювали сливи? Можливо, це звучить зарозуміло, але, повірте, це щира цікавість. Якщо Бог дав вам якесь уміння, то чому ж, Господи, ви ним не користуєтесь?

Мій власний графік доволі чітко окреслений. Ранки присвячені всьому новому — тому, що я пишу в поточний момент. Пообіддя — денному сну та листам. Вечори — читанню, родині, матчам «Red Sox» по телевізору та невідкладним правкам. По суті, ранки — це мій головний час для письма.

Якщо почну роботу над проектом, то вже не зупинюся та не збавлю ходу, крім випадків крайньої необхідності. Якщо не писатиму щодня, то герої почнуть втрачати свою свіжість у мене в голові — здаватимуться персонажами, а не справжніми людьми. Лезо оповіді почне іржавіти, сюжет і темп оповідки будуть вислизати в мене з рук. А найгірше, почне тьмяніти захват від того, що я пряду щось нове. Робота викликатиме відчуття роботи, а для більшості авторів — це поцілунок смерті. Найкраще письмо — завжди, завжди, завжди — тоді, коли воно для автора — натхненна гра. Я можу писати холоднокровно, якщо треба, але найбільше мені подобається відчуття свіжості й жару, які ледь витримуєш.

Раніше я казав журналістам, що пишу щодня, крім Різдва, 4 липня та свого дня народження. Це була брехня. Просто коли погоджуєшся дати інтерв’ю, треба ж щось говорити, і краще, коли це щось хоч трохи дотепне. А ще мені не хотілося видаватися занудним трудоголіком (а просто трудоголіком). Правда в тому, що, занудний трудоголік чи ні, а пишу я щодня. Включно з Різдвом, четвертим липня та своїм днем народження (у моєму віці все одно стараєшся ігнорувати той клятий день народження). А коли не працюю, то не працюю взагалі, проте в такі періоди повної зупинки мені стає якось не по собі і я погано сплю. Для мене не працювати — ось справжній труд. А коли пишу — це гра на майданчику, і навіть найгірші три години за цим заняттям були доволі незлі.

Раніше я працював швидше, ніж зараз. Одну зі своїх книжок («Переслідуваний») я написав за один тиждень, Джон Крісі, мабуть, оцінив би таке досягнення (хоча я читав, що Крісі написав кілька своїх детективів за два дні). Думаю, мене вповільнило те, що я покинув курити — нікотин неабияк покращує синаптичну передачу. Проблема, правда, в тому, що, допомагаючи творити, він водночас убиває тебе. Хай там як, а на першу чернетку книжки — навіть довгої — має йти не більш ніж три місяці — одна пора року. Довше — і (принаймні для мене) історія починає дивним чином відчуватися чужорідною, ніби депеша з Румунського департаменту зв’язків з громадськістю чи яка-небудь високочастотна радіопередача в період посиленої сонячної активності.

Я люблю видавати по десять сторінок, тобто по 2000 слів, на день. А це 180 000 слів за три місяці, нормальна така за обсягом книга, у якій читач залюбки розчиниться, якщо оповідка добре виконана та не втрачає свіжості. У якісь дні ці десять сторінок приходять легко, я звільняюся та спокійно беруся до хатніх справ раніше за 11:30, моторний, наче щур у ліверній ковбасі. З віком дедалі частіше виходить, що мені доводиться обідати за письмовим столом, а денну норму я завершую близько тринадцятої тридцяти. Іноді, коли слова приходять тяжко, я все ще вовтужуся з ними о четвертій вечора. У будь-якому разі, мене це влаштовує, і лиш за найкритичніших обставин я дозволяю собі припинити роботу, не видавши своїх двох тисяч слів.

Найбільшою підпорою систематичної (троллопівської?) продуктивності є праця в спокійних обставинах. Навіть найпродуктивнішому від природи письменникові складно працювати в атмосфері, де метушня та відволікання є радше нормою, ніж відхиленням. Коли мене питають про «секрет успіху» (абсурдне поняття, від якого нікуди не дінешся), я часом кажу, що їх два: я залишався при фізичному здоров’ї (принаймні доки мене влітку 1999 року не збив фургон) та в шлюбі. Це хороша відповідь, тому що знімає питання і тому що в ній є елемент істини. Поєднання здорового тіла та стабільних стосунків із сильною, впевненою в собі жінкою, яка не терпить ні моїх, ні будь-чиїх інших вибриків, дало мені змогу безперервно плідно працювати. Також я вірю в обернену істину: моє письмо і задоволення від нього зробили внесок у стабільність мого здоров’я та сімейного життя.

3

Читати можна майже будь-де, а от коли мова йде про письмо, то бібліотеки, паркові лавки та орендовані квартири мають бути місцями на зовсім крайній випадок. Трумен Капоте казав, що його найкраща праця була написана в мотельних кімнатах, але він виняток. Більшість із нас видають найвищі результати, будучи у своєму власному місці. Доки воно у вас не з’явиться, буде тяжко відповідально підійти до свого нового наміру багато писати.

Ваша кімната для письма не обов’язково має бути оздоблена згідно з філософією «Плейбоя», і вам не потрібен стіл із насувною кришкою в колоніальному стилі, в якому можна зберігати письмове приладдя. Я написав два свої перші опубліковані романи,