Читати книгу - "Диво"

з закрутистим написом: «Професор Отава». Марнота і сміхота! І ці двері, і ця табличка, і цей напис, а надто ж – його становище. А все тому, що не зміг він отак просто виїхати, тобто евакуюватися, вірніше – не зумів. Ніколи нічого не вмів.

Стукнув у двері коротко і боязливо. Ждав терпляче, майже без надії. І в добрі часи тут відчиняли без поквапу, доводилося дзвонити кілька разів, поки дочується глухувата баба Галя. А тепер там хіба що автоматники, яким доручено його пильнувати.

Але ще не встиг він перебрати всіх своїх похмурих припущень, як двері відтулилися на ту відстань, на яку дозволяла довжина ланцюжка, крізь щілину блиснуло темне око, довго недовірливо вдивлялося в несхоже професорове обличчя, потім зникло, ще раз майнуло в щілині, почулося «Ой боже ж мій!», загримів ланцюжок, двері нечутно розчинилися, міцні руки баби Галі миттю всмикнули Гордія Отаву в передпокій, знову загриміли засуви, і лише тоді баба Галя сплеснула в долоні.

– Ви чи не ви, Гордію Всеволодовичу?

– Я.

– Та як же ж ви? Втекли?

– Здається, ще не втік.

– То тікайте ж, бо тут уже ходять, ходять, та питають, та нишпорять. Все їм чогось треба. Один тут – так прямо в кабінеті й спить. Все перерив. Правда, не взяв нічого. Ну, а я в вікно виглядаю. Думаю: побачу вас – гукну, щоб утікали. І Бориса послала, щоб шукав. Казав – знайшов. Лучче б воно й не було такого!

– А Борис – він же в тітки мав бути?

– Де там. Прибіг у той день, як вас забрали. І не вдень, а вночі. Як уже й пробрався…

– А ви тут як, бабо Галю?

– Що? Я? Та й не кажіть! А вам лучче втікати! Он я вам швиденько дам попоїсти, та перевдягніться, бо хіба ж ото можна так. Професор… Ой боже ж мій!.. А ці сюди пруть, пруть харчі всякі, консерви, мурмелади, шоколади… І отой, що в кабінеті…

– Шнурре?

– Бісяка ж його знає. Звуть його якось шур-бур-фюр… І не вимовиш… Такий наче вєжливий, а воно ж видно: хвашист! Я вже їх перебачила на своєму віку! В дев’ятнадцятому такі-сякі в Києві були… Лучче тікайте, Гордію Всеволодовичу!

– Нікуди я не втечу. Привезли вони мене з табору.

– Вони? – Баба Галя знов сплеснула в долоні. – Це вже щось замишляють! А ви ж?

– А я, бабо Галю, місяць не спав, не їв, не вмивався і, здається, й дихати забув як…

– Та все ж є! От тільки тікати вам треба!

– Це я знаю.

За півгодини сидів у ванні з теплою водою, яку встигла якимось чудом нагріти баба Галя, і думав над отим простим і таким виразним словом «утікати»…

Коли почалася війна, ніхто й у гадці не мав кудись там утікати. Хіба що найбільші боягузи. Але таких були одиниці. Всі лишалися на місці, навіть під ворожими бомбами, навіть тоді, коли Інформбюро стало перелічувати назви нових та нових міст, полишених фашистові.

Але фашистські армії розпанахували залізними зміями танкових колон дедалі більші простори нашої землі, і тоді якось непомітно, так ніби воно завжди жило в побуті, мільйонноусто залунало слово «евакуація». Не вивезення, не перевезення, не рятування, не втеча, зрештою, а евакуація – чуже, якесь заспокійливе, дуже мудре слово.

Евакуювали і наукових працівників. Передовсім тих, у кого було цінне наукове обладнання, себто техніків. Гуманітарії ходили по академічних коридорах, ловили за руки й за поли метких молодиків, які перебрали на себе весь клопіт по евакуюванню, але слова в ці дні важили мало, авторитети, наукові звання – ще менше. Надто ж коли ти попадав у число «нетранспортабельних» учених. Саме такими і виявилися академік Писаренко і професор Отава. У академіка була величезна бібліотека україністики, чи не найбагатша в країні, а в Отави, окрім великої кількості стародруків і унікатів, була ще велика колекція староруських ікон, яку він хотів будь-що врятувати.

Кінчилося тим, що до академіка Писаренка заскочив на машині з фронту його син майор, вилаяв батька, силоміць посадовив його до машини, зібрав старому в одну валізу найнеобхідніші речі і гайда на Харків, поки ще була змога прорватися.

Все вирішилося одної червневої ночі, коли він як член загону самооборони разом з своїм Борькою, од якого несила було відчепитеся, опинився на покрівлі свого височенного будинку, опинився несамохіть, закинутий туди безглуздою потребою військового часу, боязко тупцявся на похилості покрівлі, піднесений над стривоженим Києвом, невміло поправляв широку лямку новенького протигаза, навіщось пересипав у долонях пісок з великого ящика, наготовлений для гасіння запалювальних бомб. Його оточували реальні речі, коло нього був син, який витанцьовував од дитячої нетерплячки, прагнучи врешті побачити, як «прилетить отой фашистюра і як наші його зіб’ють», але Гордій Отава ніяк не міг увійти в світ цих реаліїв, здавалося йому це якоюсь забавкою, лихим жартом і над ним самим, і над його містом, і над усім народом.

А потім сталося. З далекого темного далеку полинуло на Київ уривчасте гудіння, наближалося, набирало на силі, пливло хвилями, які грізно билися в будинки, і від того, здавалося, все починало згойдуватися, повільно й зловісно згойдуватися, надто ж відчували це ті, хто був піднятий високо над землею, хто безсило метався на темних покрівлях, метався між відрами з водою і ящиками з піском – цими найпримітивнішими знаряддями боротьби з найхимернішими винаходами людського розуму, які напливали ближче й ближче в гудінні фашистських літаків.

Ударили зенітки, полохливо й поквапливо, зенітні прожектори в німотній панічності обмацували небо містично-блідими променями, проревіли назустріч фашистам наші яструбки, потім на кінці одного з прожекторних променів зблиснув білий хрест ворожого літака, і вся земля закричала: «Бий його! Он він!», але фашист зірвався з променя, потонув у пітьмі, а натомість, пересилюючи гудіння моторів, вибухи зенітних набоїв, бубоніння кулеметів, лемент переляканих людей, небо завило, заревло, і те виття тривало так довго і було таке жахливе, що вже від нього самого можна було вмерти, не діждавшись, що