Читати книгу - "Диво"

А далі грякнуло червоно-чорним в одному місці, в другому, в третьому, і коло самих ніг у професора Отави теж щось грякнуло й розблисло пекельним вогнем, таким нестерпно-палючим, що професор від розгубленості вхопив відро води і бурхнув у саму середину вогню, від чого все загорілося ще дужче, заслоняючи від Отави весь світ, і з того боку вогню прокричав до нього Борис: «Батьку! Пісок!» Схаменувшись, Отава став сипати на бомбу пісок, сипав пригорщами, піску було мало, нічого не міг вдіяти з вогнем, сипав у цілковитій безнадії, аж поки побачив прихилену до ящика лопату, і вхопив її, і жадібно гребнув нею піску… Він сипав ще й тоді, коли вже бомба загасла, сипав, хоч Борис, злякавшись за батька, торсав того і кричав, що вже годі. Отаві ввижалося, що горить увесь Київ, палають нові й старі будівлі, тисячолітні собори, самі київські гори пойнялися незгасним вогнем… І коли Борис усе-таки видер з батькових рук лопату, той зчудовано поглянув у високу темряву, пробурмотів:

– Що? Вже? Не може бути!

Вдень він побіг по місту. Найперше – до Софії. Звідти вивозили архіви. Вешталися заклопотані люди, гуділи машини. Але професора Отаву цікавило не те. Пісок. Ящики з піском. Мішки з піском. Знайшов якогось чоловіка, що зголосився відповідальним. Той водив професора в найдальші закапелки під куполами, показував: ось тут і тут, і ще й тут. Отава метнувся до Лаври. Успенський собор, церква на Берестові, трапезна, надворітня церква. Чи їх бережуть? Чи достатньо там людей, а головне – піску? Пісок, пісок!..

Він зумів роздобути десь машину. Знайшов саперного капітана, який народився у Владимирі, все життя мріяв попасти до Києва, побачити його собори, Дніпро, Либідь. Бо князь Мономах, засновуючи Владимир, прагнув перенести в те північне руське місто дух південного Києва. І річку у Владимирі назвав Либіддю, і пагорби для поселень і соборів вибрав схожі, і собори намагався вибудувати, як у Києві. Капітан, порушуючи закони військового часу, виділив для Отави тритонку, і несамовитий професор метався по Києву, звозячи мішки з піском до Лаври. Потім хтось із знайомих сказав йому, що з Софії архів уже вивезли і тепер собор кинуто напризволяще. Він метнувся туди. Там справді вже не було людей, а піску видалося йому вкрай мало, просто мізерія. Та капітан далі не міг помагати дивакові професорові, його частина мала просуватися кудись далі («змінювати дислокацію», – пояснив він), лишити Отаві тритонку, попри всю свою закоханість у Київ, капітан-владимирівець (русявий красень з блакитними очима) не міг – інакше-бо йому загрожував трибунал, – тоді професор купив на Євбазі (де тоді можна було придбати будь-що) коняку з селянським возом, віддав за неї шалені гроші, всі свої довоєнні заощадження без вагання віддав неголеному невмиваці, який почував себе паном тільки тому, що мав коняку (може, навіть украв її), тоді як ніхто більше не міг і мріяти про такий скарб, бо коняка – то був засіб пересування, то був транспорт, то була змога рухатися, втекти, врятуватися.

Але ж Отава й у гадці не мав утікати чи рятуватися. Він гасав по Києву на своєму возі і знай збирав мішки з піском та возив їх до Софії, він виканючував пісок, іноді просто прибирав, де погано лежало, а то й крав, пам’ятаючи, що в святому ділі всі засоби дозволені, незабаром його знали в усьому місті і називали «професор з конякою» або ж: «Отой професор, що пісок краде».

Коняку в нього реквізували. Ще й пригрозили, коли він розкричався про антипатріотизм і варварство майора, який допустився такого насильства над професором.

В Святошині, Голосіївському лісі київські ополченці готувалися до захисту міста на крайній випадок. Для Отави крайній випадок уже настав. Він спробував записатися в ополченці. Але натрапив на якогось аж надто спокійного командира, який порадив професорові евакуюватися, поки є час.

– Такими людьми не маємо права рискувати, – сказав він.

В академії Отаві пояснили, що він пропустив свою чергу.

– Та мені самому байдуже, – розгублено мовив Отава, – аби лиш мого хлопця якось… Та ще ікони… У мене велика колекція… Це ж цінність.

Хтось порадив Отаві податися на товарну станцію, звідти відправлялися ешелони. Мовляв, там завжди можна знайти вагон, домовитися.

Професор з малим Борисом, якого міцно тримав за руку, півдня штовхався серед панічної нерозберихи, яка панувала на товарній станції, нікого не міг знайти, ніхто йому нічого не міг не те що пообіцяти, а навіть порадити. Всі розмови, які він затівав з тим чи іншим порізно відповідальним чоловіком, приблизно були такі:

– Товаришу, нема часу. Кажіть конкретно: що вам треба?

– Ну, хоча б вагон.

– Вагон?

– Так. Всього один.

– Один вагон? Цілий вагон?

– Ну, хоча б отой, невеличкий, двовісний.

– Невеличкий! Це він називає – невеличкий!

– У мене колекція. Цінність. Державної ваги.

– Люди – от наша найбільша цінність. У мене місця в вагоні бодай для одного чоловіка нема! Ясно?

Отава знов метнувся до академії, але там уже все закінчувалося, хто поїхав, а хто лишився, в кабінетах не було вже енергійних молодиків, підлогу в коридорах встеляли непотрібні папери, які неприємно шурхотіли під ногами. Професорові попався молодий науковий співробітник Бузина, радісно вхопив Отаву за лікоть.

– Товаришу професор, а я вас шукаю! Відправляю інститутські сейфи. Треба, щоб ви здали всі літописи й літературу, яка є лише в одному примірнику.

– Я вже це здав. – Отаві не дуже хотілося мати справу з Бузиною. – І ви прекрасно про це знаєте.

– Так, так, але я думав…

– Не помічав за вами цієї здатності давніше.

– Я хотів допомогти вам, товаришу професор.

– І так допомогли, що я нічого не можу… евакуювати… Покинути все ворогові?

– Що вдієш? – Бузина розвів руками. – Ми повинні рятувати найцінніше.

– А хто це визначає?

– Ну… всі ми…

– Наприклад, ви їдете коло сейфів… А чи є місце хоча