Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

на мальовничій місцині.

Причину, чому саме це непомітне село стало кінцевим пунктом поїздки престолонаслідника, Теодор зрозумів пізніше, коли остаточно освоївся з обстановкою. Для зустрічі гостя на полі на захід від села було вишикуване дислоковане у ньому військо. Теодор, що стояв віддалік, усе ж помітив деяку особливість цього війська. Навіть однострої солдатів відрізнялися від уніформи, що була на ґефрайтері Засмужному. Він, як зрештою і всі приїжджі, був одягнутий у новеньку синю уніформу, блискучі хромові чоботи і високе кепі.

Солдати, що вишикувалися на полі, не були схожі на жодне військо, яке доводилося відвідувати Засмужному, коли супроводжував гауптмана у короткочасних поїздках. Основою однострою була польова щучо-сіра уніформа австрійських піхотинців. На цьому, зрештою, вся схожість закінчувалася.

Замість звичного для піхотинців твердого солдати мали м’яке кепі; замість чобіт вони носили високі черевики, а гомілки ніг обв’язали обмотками з тканини.

Теодор Засмужний, що вже встиг натренувати око на цьому, одразу відзначив й інші особливості цього війська. На кепі замість звичних кокард з вензелем FJI вони мали відзнаки з левом чи тризубом й написом УСС і збоку виднілася синьо-жовта розетка, так звана «чічка», а стоячий комір прикрашали петлиці синього кольору, до яких додали жовтий кант.

Це був знаменитий легіон січових стрільців, який покрив себе славою у боях на горі Маківка в Карпатах. Буквально місяць тому його реорганізували в Перший полк УСС, на чолі якого поставили полковника Григорія Коссака.

Зараз він супроводжував престолонаслідника у його оглядинах сотні українських січових стрільців під командуванням сотника Дудинського. Карл повагом походжав між рядами виструнчених стрільців, час від часу зупинявся, кидав короткі фрази і продовжував обхід.

Усі, хто не стояв струнко (а це старші офіцери й особи, що приїхали з Карлом), уважно спостерігали за усіма рухами престолонаслідника. Ось він вкотре зупинився перед черговим стрільцем, щось його запитав. Той нерозуміюче подивився на Карла, потім перевів погляд на свого командира. Сотник Дудинський підбіг до престолонаслідника і, почекавши, коли Карл повторить своє запитання, миттю переклав. Стрілець зашарівся чи то від самого запитання, чи то від усвідомлення важливості моменту, все ж щось відповів. Видно, ця відповідь сподобалася Карлу, тому він поклав руку на плече, ще щось сказав і попрямував далі.

Теодор Засмужний напружився. Йому здалося знайомим обличчя стрільця, з яким розмовляв престолонаслідник, але ніяк не міг пригадати, де він його бачив.

Тим часом Карл закінчив з оглядом, забрав з собою усіх офіцерів. Стрільцям наказали розійтися.

Лише тепер Теодор зміг підійти до стрільця, обличчя якого йому здалося знайомим. Правда, того одразу ж обступили товариші, щоб висловити своє захоплення.

Поява австрійського унтер-офіцера дещо охолодила запал січовиків. Вони мовчки відступили в сторону, залишивши стрільця самого, і з цікавістю спостерігали за тим, що буде далі.

Подальші події стали для стрільців несподіванкою. Австрійський ґефрайтер зупинився перед відзначеним, уважно вдивився в його обличчя, від чого тому стало ніяково, і чистою українською мовою запитав:

– Я Засмужний Теодор з Кам’янки Лісної. Де я міг вас бачити?

Здивований тим, що почув рідну мову, стрілець примружив очі і відповів:

– Я з Любелі. Тома Баранець.

І тут Засмужний згадав. Він дійсно бачив цього юнака в Любелі, куди час від часу приїжджав у справах чи просто на престольний празник.

Зустріти на незбагненних фронтових дорогах знайомого, майже односельця, було неймовірною удачею. Обидва потягнулися один до одного. Хоч у минулому, здається, такому далекому житті вони жодного разу не розмовляли (Тома був років на сім молодший Теодора), тепер не було ближчих людей, аніж вони.

Побачивши таку картину, стрільці відступили від них, даючи можливість землякам поговорити.

– Десь присядемо? – запропонував Теодор.

– Та хоча б ось тут, на колоді. – Тома кивнув на нерозрізаний на дрова стовбур на краю поля.

Він почекав, поки Засмужний сяде перший (як-не-як унтер-офіцер, до того з прислуги престолонаслідника), поспостерігав, як той розпалить люльку.

– Сідай, – показав на стовбур Засмужний, а коли той сів, запитав: – Давно з дому?

Відповідь його засмутила.

– Більше року, – відповів Баранець.

– Пишуть?

– Пишуть.

Якось дивно, всім корпусом, Засмужний обернувся до стрільця.

– Давно лист прийшов?

– Тиждень тому.

– Що там?

– В якому розумінні?

І Теодор коротко розповів про свої поневіряння.

– Я досі в незнанні, що з моїми, – закінчив він. – Де вони? Як вони? Що з ними?

– Я також нічого не знав, – признався Тома. – Довго. Майже рік. Мене призвали, а через десять днів у Любелі вже були москалі. Лише в липні зміг отримати з оказією звістку з дому.

– І яка обстановка? – запитав Теодор.

– Та яка обстановка! Мої, правда, пережили окупацію відносно добре. Тут нічого на Бога нарікати.

– Чому відносно добре?

– Принаймні усі живі. Правда, бабця померли, але їм було вже вісімдесят. Коней забрали ще австрійці, а корову – москалі. Але хоч живі залишилися. І москалі не забрали з собою, коли відступали.

– І багатьох забирали? – оживився Засмужний.

– Та не всіх силою забирали. Були такі, що пішли з ними самі. Це москвофіли, ті, що встигли стати православними.

– А забирали кого? – допитувався Теодор.

– Та не знаю я прізвищ! Тим більше камінецьких. Кажуть, забирали тих, у кого чоловіки були арештовані мадярами ще на початку війни.

Почувши таке, Теодор перестав смоктати люльку. Чомусь він одразу повірив, що це стосується його родини.

Зміну в настрої співрозмовника помітив і Баранець. І спробував заспокоїти.

– Не переживай так, – говорив він. – Ще не ясно, що було б гірше. Писали, що не встигли австрійці повернутися, як одразу повісили тих, хто співпрацював із москалями і не встиг чи не захотів виїхати. Можливо, це врятувало їх.

– Ти так говориш, неначе знаєш, що краще.

– В усякому разі я достеменно знаю, що після приходу німців ні у Любелі, ні в Кам’янці Лісній страт не було. Чого не можна сказати про інші села. Там жах, що творилося.

Слова Баранця дещо заспокоїли Теодора. Він знову взяв люльку до рота.

– Дай-то Боже!

– Та не переживай! Ну, хто залишився у тебе?

– Дружина з сином.

– То які проблеми? Кому потрібні жінка з дитиною?

– Дай-то Бог!

– А ти, значить, у свиті престолонаслідника, – сказав Баранець.

– Сильно сказано, – відказав Засмужний. – Гадаю, що Карл навіть не підозрює про моє існування.

– То як ти сюди потрапив?

– Суто випадково. Приїхав разом зі своїм командиром.

– З цим? – Тома Баранець кивнув на двох офіцерів, що наближалися до них.

Теодор підняв очі. У супроводі сотника Дудинського йшов гауптман фон Шлосман. Вони про щось говорили.

При наближенні офіцерів Теодор і Тома підвелися.

– Встановлюєте братерські стосунки з австрійськими вояками, стрілець Баранець?! –