Читати книгу - "Грішниці. Сфінкс"

як і належить гостинній господині. Скрізь запала важка, сонна тиша, яку лиш подеколи порушував смішок, грубе слівце чи позіхання. З кожною хвилиною гостей залишалося все менше. Чоловіки никали по кімнатах і шукали свої піджаки, комірці та краватки, гарячково перекидаючи одяг, навалений на ліжках. Жінки нагинались, витягали з-під меблів сховані корсетки й квапливо загортали їх у газети.

У цей час сталася подія, яка збудила загальне пожвавлення. Майже під самісінькі двері будинку під'їхав автомобіль, і до вітальні з шумом та реготом всунувся гурт елегантних веселих молодиків у крислатих сомбреро.

— Ух, тхне мертвеччиною! — загомоніли вони. — Наче десь тут лежить покійник!

Один молодик ляснув Фелісію по стегнах і сказав грубо:

— Так от що в тебе робиться, мулатко! Шкода бензину, що ми витратили на дорогу.

Вона не образилась і пояснила, що половина гостей уже пішла.

Прибульці одразу розсипались по всьому будинку, наче загарбники по завойованій території. Знову закружляли в танцях пари й залунав сміх. Та молодикам, які приїхали сюди, немов на виставу, ця розвага швидко набридла, і вони ввалилися до кімнати, де спали п'яні. Будили жінок, ляскаючи їх по стегнах та лаючись на всі заставки. Рохеліо, тільки-но побачивши прибульців, одразу ж сховався, бо серед них було чимало друзів Пако, які добре знали його.

Полюбовники та приятелі дівчат, котрих по-всякому обзивали, навіть і не думали ображатись на зверхні насмішки. Вони знали, яка буде відповідь, і побоювались цієї відомої в місті зграї хвацьких гультяїв, на яких захоплено дивилися жінки. А тим уже все надокучило, і вони збиралися йти.

— Поїхали звідси. Ти маєш рацію, Чавесе, тут пахне мертвеччиною.

— Дивись, онде ще одна п'яна. Ти знаєш її?

— Так то ж Марія-Телиця. Добре ж її прозвали!

— Вона не телиця, а свиня! Давай заберемо її з собою.

— Ні, ходімо. Тут усе забльоване!

Їхні голоси лунко розлягалися серед тиші. Фелісія, люб'язно усміхаючись, провела гостей за двері. Рохеліо знов появився у вітальні й зайняв своє місце коло сухотниці, переконуючи її нічого не боятися. Дівуля без кінця курила і ледь володала язиком. З її недоладної розповіді про себе Рохеліо зрозумів, що багатий сеньйор, який спокусив її і штовхнув на шлях розпусти, був не хто інший, як Тересин брат. Це розпалило його ще дужче, і він поклав собі оволодіти худою дівчиною того ж вечора.

Раптом до нього підійшла Фелісія і потягла за руку вбік. Занепокоєний Рохеліо залишив подругу й почвалав за мулаткою.

— Там приїхала машиною жінка і хоче побачити тебе, — стримано сказала йому на вухо господиня.

— Хто вона?

— Не знаю. Записку приніс шофер. Але мені здається, що то Кармела.

Він поблід, завагався.

— І ти сказала, що я тут?..

— Вона це знає.

Розгублений Рохеліо побіг до кімнати, де залишив комірець, краватку та піджак, який він схопив і квапливо натягнув на себе, відгорнувши вилоги, щоб закрити голу шию, — чепуритися не мав часу. Гарячково думав, вигадуючи всілякі причини. Скаже, що його змусив піти сюди Пако… Ні! З Пако неправдоподібно, ліпше хай Ріголетто… А втім, якось та викрутиться…

Проходячи повз свою подругу, буркнув, не дивлячись на неї:

— Я скоро вернуся.

— Стривай! Стривай! — настирливо гукала жінка, намагаючись затримати його.

— Я сказав тобі — вернуся!.. — І побіг, розштовхуючи танцюристів, які заступали йому дорогу.

Опинившись на вулиці, осяяній призахідним сонцем, Рохеліо мимоволі замружився, немов нічний птах, котрого серед дня вигнали з гнізда. Його приголомшило світло, блакитне небо, віддалений шум екіпажів, і він аж сахнувся назад, до будинку. Трохи оддалік, біля стіни арсеналу, стояло авто, і якась жінка махала йому рукою з віконця. Обличчя Рохеліо не розглядів, але одразу впізнав Кармелу, яка сиділа, загорнувшись у світлий плащ і накинувши на плечі легку шаль.

Він одважився й рушив назустріч бурі. Серце його шалено калатало, ноги підтиналися. Коли він, опустивши очі, наблизився до машини, шофер, як видно, за наказом Кармели, увімкнув мотор і тихо відчинив дверцята.

— Поїдеш зі мною, — сказала Кармела владним і сухим голосом.

— Дай я хоч піду заберу комірець і краватку, — розгублено озвався Рохеліо, показуючи на голу шию. — Глянь, як я прийшов.

— Пропади він пропадом, той комірець! Тобі нема чого туди вертати!

Очі жінки палали гнівом, і вона насилу стримувала себе.

Рохеліо насупився і мовчки сів у машину. Він, як звичайно, легко скорився, хоч, ідучи сюди, твердив собі, що ні в якому разі не здасться на волю цієї жінки.

Кармела, не зводячи з нього пильного погляду, сердито спитала:

— З ким ти був на цьому паскудному гульбищі?

— З Ріголетто.

— Ні. З якою жінкою?

Рохеліо мовчав.

— Кажи! Я хочу знати!

Тоді він і собі зухвало подивився на неї.

— Я відповім тобі так, як завжди казала мені ти: яке ти маєш право питати мене про це?

— Що?

— Так, яке право… У тебе своє життя. Ти знову зганьбила себе з пройдисвітом, який бігає за тобою по п'ятах. Скільки часу минуло, як ми не бачились, як ти прогнала мене?.. А тепер приїхала й забороняєш мені гуляти…

Кармела нервово засміялася.

— Не хочеш казати! Ну що ж, я й так знаю. Ти упадав коло отої сухотної іспаночки, яку збезчестив твій шуряк. Вона прогнила аж до кісток. Бачиш, мені все розказали… — Замовкла, подумала, а потім додала рішуче: — Нам конче потрібно поговорити. Через те я й приїхала по тебе. Далі так тривати не може.