Читати книгу - "Дівчата з 13-ї вулиці"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Раптом Петрусь почув, як хтось кахикнув. Уважно роззирнувся, але нікого й нічого не помітив. Але серед свисту вітру, котрий шугав кухнею, він уловив якийсь звук, що нагадував плач і приглушений шепіт.
— Пані! — перелякано скрикнув хлопець. — Де ви?
Агата закрила книжку, поклавши між сторінки закладку й глянула на Магдине обличчя. Щоразу вона чекала, давала їй шанс. Агата була б рада, навіть якби Магда іронічно кинула щось на зразок:
— Ой леле, дівчата, годі катувати мене цими дурницями!
Вона знає, що Магда нічого такого не сказала б. Але на її місці Агата була би безжальною:
— Дайте мені ножа, краще померти, ніж слухати ваше белькотіння!
Це було в її стилі. Але Магда, здавалося, була іншою. Зрештою, що можна сказати про людину, яка лежить у ліжку й вже два місяці не озивається? Якої ти взагалі не знаєш. З якою не обмінявся й кількома словами. Кого ти бачив заледве кілька разів уві сні, хоча однаково не відомо, чи то була справді вона.
У понеділок Клаудії знову не було в школі. Учителька зателефонувала до театру, але гроші за квитки туди не надійшли. Вона пішла до банку й запитала, чи можна поспілкуватися з начальником відділення. І довідалася про те, у чому й раніше була майже впевнена: банк видає квитанції про сплату, і її неодмінно мали видати. Перекази здійснюються того ж таки дня, отож, якщо гроші було сплачено, вони вже повинні надійти на рахунок.
— Чи можна перевірити банківські операції того дня? Це дуже важливо! — попрохала Беата Крупа.
За весь час її роботи вчителем нічого схожого не траплялося, тому перш ніж звинуватити когось, вона хотіла все перевірити. А звинувачення було серйозним: розтрата значної суми. Учителька подумки благала, щоб ця справа виявилася якимсь непорозумінням.
— Звичайно. Але мені потрібен день або два. Ми до вас зателефонуємо.
Марцін теж не знав, що відбувається із Клаудією.
— Вона мені сказала, щоб я вимітався й більше не приходив, мовляв, зустрічається з кимсь іншим і взагалі. Та виглядала якось дивно, мабуть, через хворобу, але… Вона була такою сумною.
Дівчата перезирнулися.
— Сумна? Чого це? — роздумувала Зося.
— А тобі що? — насупилася Агата.
— Може, ходімо до неї?
— До Клаудії? Ти що, здуріла?! У неї своя компанія! Навіщо мені до неї ходити? Вона нас пошила в дурні, то й заслужила на те саме. У мене купа цікавіших справ. А в тебе хіба ні?
У Зоськи теж було море важливих речей. Та довідавшись, що Марцін не понесе Клаудії уроків, вирішила сама це зробити.
Гарний учинок, якого ніхто не сподівався.
Учинок, який викликав зливу нових подій.
Почувши його, дивні істоти припинили перешіптуватися. Шукаючи Квіткову Пані, Петрусь зазирнув до іншого приміщення. Там були високі, стрімкі, де-не-де спорохнявілі сходи, які вели на горішній поверх.
«Якщо піднятися нагору, може, вдасться побачити наш дім? — подумав він. — Може, навіть батьків погукати? Зовсім тихенько?»
Тримаючись за стіну, бо поручні сходів були дуже хисткими, малий обережно піднімався нагору. Сходи вели до зачинених дверей іншої кімнати. Петрусь піднімався повільно, відчуваючи, що з кожним кроком сходинки долаються важче, неначе камені, які мати поклала йому до кишені куртки, раптом почали рости. Тож він вийняв їх і викинув. Падаючи, каміння глухо загуркотіло на східцях. Та все було марно. Кожен крок і далі вимагав величезних зусиль. Немовби якийсь велетень притискав Петруся до землі.
Від дверей його відділяли якісь кілька кроків, він подолав їх рештками сил, натиснув на клямку і… замалим не впав униз. Зупинився переляканий на самісінькому краєчку провалля. Серце стугоніло, у вустах пересохло.
За дверима не було жодної кімнати. Не було стін і підлоги. Від порога, куди сягає око, простягався чудовий краєвид на широку галявину, яку віддалік увінчувала стіна густого лісу. Наче хтось замість кімнати намалював картину. Проте галявина й ліс були справжніми. Висока трава ледь помітно хвилювалася, пахли квіти й трави.
Хлопчик захоплено вдивлявся в краєвид. Та коли, натомившись, сів на підлозі, то пригадав, що із жодного боку довкола його дому немає галявини! Скрізь були вулиці й будинки, заселені й порожні, але галявини немає ніде! Звідки ж вона взялася?
Схвильована Зоська чекала на Агату біля воріт Магдиного будинку.
— Вона почула, що це я й узагалі не хотіла мене впустити! Сказала, що в неї вітрянка, потім щось вигадувала, тоді наплела, що це краснуха. Але я щеплена від краснухи! — розповіла Зося про свій невдалий похід до Клаудії. — А тоді крізь зачинені двері брехала, що мати її зачинила й вона не може вийти. А коли я запитала, чому вона стільки часу не ходить до школи, то Клаудія не відповіла, зате почала на мене верещати.
— Ну, а я тобі хіба не казала? І чого ти туди взагалі попхалася? — Агата лише скривилася.
— У неї якісь серйозні проблеми, кажу тобі. Ніяка вона не хвора.
— А в тебе просто бурхлива фантазія.
— Ти до неї погано ставишся.
— А що, я мушу її любити?
— Ні.
— Ну, ти теж ні.
— Треба щось зробити.
— А що?
— Ходімо туди ще раз.
І вони пішли. Результат був той самий. Проте Агату це не переконало.
— Репетувала так, наче ми прийшли її вбити! — сказала вона.
— От бачиш!
— Ну, але ми ж не хотіли нічого поганого.
— Вона в паніці. Може, це вже навіть істерика? — мовила Зоська.
— Даймо їй спокій. Усе минеться.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчата з 13-ї вулиці», після закриття браузера.