Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

Хочеш, покажу?

— Не можна, не можна! — Льонька з відчайдушним виглядом заступив собою і відро, і драбину, і чорну потвору з кісками. — Сказали, що нікому не можна довіряти!

— А тобі можна?

— А мені можна.

— Ну знаєш, коли вже тобі довірили, то мені й поготів можна!

У цей час вийшов на площадку Веня, хлопчик, який більше за всіх користувався добротою і безкорисливістю свого сусіди Гарика і якого всі в будинку звали Занудою. Побачивши відро, щітку й драбину, Веня не втримався від запитання:

— Ой, що це ти робиш?

— Не бачиш хіба? Ремонтую!

— Льо-онь, а Льо-онь, дай мазнути! Хоч разочок! — одразу заскиглив Веня.

— Ну що з вами вдієш? — безсило змахнувши руками, здався нарешті Льонька, помітивши, що маленька стрілка на ручному Лідиному годиннику загрозливо наближалася до дев'яти. — Гаразд: давайте! Тільки так: фарбуватимете по черзі. Спершу Гарик півгодини пофарбує, тоді Ліда, а ти, Веню, в останню чергу.

— Чому-у? Га, Льо-онь! Чому-у я в останню? Гарик, поступись мені, га?

Добрий Гарик вже ладен був безмовно поступитись, але Ліда вихопила у Льоньки щітку й міцно вклала її в руку своєму безхарактерному братикові:

— Тримай! І не будь ганчіркою!

— Так… — сказав Льонька й витяг із кишені синій вузький квиточок. — Значить, через півтори години я повернуся, — і щоб стіна була як новенька!

Щасливий Гарик почав уже залазити на драбину, але в ту ж хвилину з'явився «відділ технічного контролю» у складі Тихої Та ні і Юхима Трошина, Услід за ними, не кваплячись, витираючи піт з лоба, піднімався сходами й Олег Брянцев.

— Ага! — зловтішно вигукнула Тиха Таня. — Наш Льонька вже влаштувався: експлуатує найману робочу силу!

— Та що ви! Я просто… — розгубився Льонька.

— Адже ясно було сказано, що недосвідчених, тих, які не пройшли курс навчання, не допускати! — уже спокійним, діловим тоном повчально промовила Таня.

Горда Ліда з презирством глянула на Таню:

— Ми з Гариком двічі ремонтували свою кімнату. Разом із мамою… Тож, будь ласка, не хвилюйся.

— І потім, я… я передав їм свій досвід, — пробелькотів Льонька. А тоді одразу осмілів духом: — І взагалі, самі ж ви казали: «Треба усіх залучати до суспільно корисної праці!» Ось я й залучаю! Весь свій поверх залучаю!

Таня зміряла Льоньку з ніг до голови осудливим поглядом і раптом помітила у нього в руці вузький синій квиточок:

— А це що таке?

Як представник «відділу технічного контролю» вона взяла квиток, перевернула його:

— Ага, все ясно: сам зібрався розважатися, а інші за нього працюватимуть! От Олег о сьомій піднявся — і все вже на своєму поверсі зробив! А ти…

— А що я?.. Я на свої гроші купив квиток, щоб вручити його як премію тому, хто перший закінчить! Отже, Олегові! Одержуй, будь ласка, Олег, заслужену тобою нагороду! Мені не шкода… І мерщій біжи: за п'ять хвилин починається. От!.. От що я придумав! Погано, га?

Все це Льонька випалив одним духом, сам ще толком не розуміючи, хороша чи погана його вигадка.

— Це ти дуже чудово придумав, — першим підтримав Льоньку добрий Гарик, звісившись з драбини.

Льонька тицьнув квиток у руку розгубленому Олегові й гордо вигукнув:

— Що? Непогана ідея?!.

— Здається, перша, яку ти не перехопив на ходу в Тані, — несподівано з'єхидничав завжди скромний і сором'язливий Юхим Трошин.

«ПОЛІТ ДЖМЕЛЯ»

Олегова бабуся надіслала листа на горище.

«Велике спасибі вам, юні друзі, за вашу турботу про ветеранів праці! — писала бабуся. — Не забуваєте ви про нас, старих! А про молодих ви іноді, на жаль, забуваєте. І, зокрема, про молоді таланти! А вони ж є! І живуть у нашому будинку. Недалеко за прикладом ходити: живе на першому поверсі юний віолончеліст Олег Брянцев. Чому ж ми не чуємо по радіо його віолончелі? А вона ж може і повинна зазвучати! Сподіваюся, що мій лист не залишиться без уваги!

Одна пенсіонерка».

Це був перший лист від «дорослої радіослухачки», і на нього не можна було не відповісти. На горищі терміново було скликано нараду.

— Які будуть пропозиції? — на правах «найголовнішого» запитав Льонька.

Владик єхидно хихикнув:

— А от нехай Олег і пограє… для своєї бабусі… Таку, знаєте, пісеньку — стару, та тільки з новими словами: «Жив-був у бабусі онучок музичний!»

— Ти б помовчав трохи, — одірвавшись од книжки, промовила Тиха Таня і знову схилилася над сторінкою.

Олег, збентежений і розгублений, стояв збоку, прихилившись до дерев'яного стола-верстака: «Що тепер робити? Як пояснити бабусі?.. Так, хитрощі до добра не доводять! І от усі вони повинні тепер через нього щось вигадувати!»

Олег раптом рішуче труснув своєю великою, круглою головою, ніби сердито буцнув повітря:

— Піду й скажу їй усю правду!

— Правильно! — одразу підтримав його Юхим Трошин.

Шофер Вася Кругляшкін стояв біля вікна і, здавалося, не слухав розмову, а з інтересом розглядав дроти, що тяглися униз — до старого дерев'яного стовпа. Та, коли Олег найрішучішим жестом підтягнув пояс і з виглядом «будь що буде» попрямував до дверей, Вася швидкими кроками наздогнав його і зупинив:

— Зачекай-по, Олег! Ми, якщо вже на те пішло, влаштуємо концерт для твоєї бабусі. І віолончель зазвучить! Сьогодні ж увечері. У когось із вас є платівки з записом віолончелі, га?