Читати книгу - "Вибрана проза, Який Церетелі"

Кіко Бакрадзе, вибрав зручну хвилину, підійшов до свого володаря й шепнув йому:

— Слава ваша осяває також і нас, ваших підданих, ваша могутність додає сили і нам. Не можна допустити, щоб слуги Абашидзе знущалися з нас! Коли, повернувшись в Картлі, цар згадає ім’я Абашидзе з більшою шаною, ніж ім’я Церетелі, це смертельно образить і нас, ваших рабів!

— І мене це тривожить, мій Кіко, та чим зарадиш! — глухо відповів князь. — Я не пожалів свого добра, не пошкодував сили, майже спорожнив скарбницю, — що я ще можу зробити?

— Мій володарю, коли не знехтуєте моєю порадою, побачите, що цар забуде подарунок Абашидзе й нагородить вас своєю ласкою.

— Легко сказати! Що ти надумав?

— Коли йдеться про гарних дівчат, то Всевишній не обходить нас. У Мгвімському монастирі виховуються сестри-близнючки: не відрізниш однієї від другої. Нічого подібного, схожого на них, Бог ще не створив!

— Хіба вони сироти?

— Майже, мій володарю! Нема в них нікого, крім мене, а мені й моє життя потрібне лише для того, щоб служити вам! Був у них єдиний брат, але й той десь зник, і ми нічого про нього не знаємо. Життя моє добігає кінця, і після мене в них нікого не залишиться, окрім вас. Візьміть їх, подаруйте царю. Куди б вони не потрапили, — чи у вас при дворі, в християнській країні чи в мусульманській — неймовірна врода відкриє їм усі дороги в житті.

Довго вагався Церетелі! Шкода було йому занапастити дочок відданого йому Бакари, та заздрість до успіхів Абашидзе переважила. Він забрав з монастиря близнючок і подарував їх Вахтангові перед його від’їздом. Невимовна врода дочок Бакрадзе вразила царя та його почет. І справді їх не можна було розрізнити. Цар не знав, як віддячити Церетелі. Він наділив його численними кріпаками та величезними угіддями у Верхній Картлі. А сам, задоволений подарунком, поїхав додому, наказавши доставити в палац красунь-близнючок і десять абашидзевських дівчат.

Та по дорозі у Картлі сталася нечувана пригода. На царський караван напали розбійники й відбили полонянок, навіть не доторкнувшись до коштовностей.

Дізнавшись про цю зухвалість, цар Вахтанг розгнівався й наказав перетнути всі шляхи, поки не знайдуть злочинців. Шукали і в Імеретії, але вони ніби крізь землю провалилися. Серед народу подейкували, що на такий сміливий вчинок здатний лише уславлений Баші-ачукі!

Час спливав. Абдушахіл утратив спокій після ганебної поразки, зненависть до Баші-ачукі ятрила його, щодня опосідала самотність. Він блукав непроглядними лісами, сподіваючись десь перестріти свого ворога, помститися, змити з себе ганьбу.

Від думок про Баші-ачукі багато хто втратив сон і спокій. Та коли Абдушахіла надихало ображене самолюбство, інші тішили себе надією нажити тисячу золотих. Найдужче непокоїлася Тімсал-Мако. Пронозлива вдова тертери[21] жила в Телаві. Ні весілля, ні поминки не обходилися без неї. Вона вміла одержати зиск і з чужої радості, і з чужого горя. Десь ще тільки зажевріло кохання, а уславлена сваха була вже тут. Вона знала всіх, до кожного заходила запросто, всім була корисна, хоча ніхто її не любив.

Жадібність полонила її, коли вона довідалась, що голову Баші-ачукі оцінили в тисячу золотих. «Такі гроші не жарти! — міркувала жінка. — Вони разом з моєю спритністю допоможуть панувати над світом...» Я повинна спіймати Баші-ачукі за всяку ціну... Знає ж хтось серед люду, де він переховується. Не сам же він діє. З ним, певно, сотні юнаків. Хоч один з них навідується в село!»

І Тімсал-Мако взялася до діла. Головну надію вона покладала на жінок. Тільки-но поширювалися плітки про котрусь з жінок, як Тімсал-Мако знайомилася з нею й намагалась завоювати довір’я, деяким навіть дітей перехрестила. Та поки що не вдавалося нічого вивідати. Лише запідозрила, що тільки Мелано, дружина Тевдоре, може щось знати про ту жінку.

Мелано з двома дітками жила на околиці села поблизу Телаві. Чоловік її служив у татар, у гарнізоні, й часом місяцями не навідувався додому. Відома красуня Мелано не відзначалася стриманістю. Якось, завітавши до неї в гості, Тімсал-Мако помітила невдоволення на її обличчі.

Вона навмисне зволікала, поки не почалася очікувана ще зранку негода. Насунула гроза, а за нею така злива, що гостя змушена була проситися переночувати у Мелано. Хазяйка помітно захвилювалася й квапливо взялася готувати вечерю. Зібравши на стіл, посадовила гостю поруч і намагалась напоїти її кахетинським. «Пий на здоров’я, хрещено! Солодше спатимеш!»

— Та я, кумо, й без вина гарно сплю, — жартувала Тімсал-Мако. — Завжди посипаю свою вечерю таким порошком, що хоч з гармати стріляй, а до ранку не прокинуся. Досить лише раз скуштувати цього порошку — і вже звикнеш до нього. — І Тімсал-Мако дістала з кишені маленький вузлик, розв’язала його й пучку якогось порошку підсипала в свою тарілку: «З маку готують... Тобі не раджу, кумо, вночі за дітьми треба наглядати, мабуть, прокидаються. А я засну, як убита, й до ранку нічого не чутиму!» — говорила вона, зв’язуючи вузлик, й заховала знов у кишеню.

Не встигли вони повечеряти, як Тімсал-Мако розпозіхалася, очі в неї злипалися. Вона шепотіла щось не­зрозуміле, і голова почала схилятися вниз... її долав сон. Мелано ледве дотягла гостю до ліжка, поклала й укрила ковдрою. «Спи хоч до другого пришестя», — всміхнулась вона і повернулася до столу. Та не взялася прибирати, а, навпаки, застелила чисту скатертину. Взяла з полички вже зварену курку, сир, яйця, глечик вина. Потім швиденько вмилася, причепурилась і кокетливо пов’язалася червоною шовковою хустиною. Кілька разів вона позирнула на Мако, але та спала, повернулась обличчям до стіни й солодко захропіла. Мелано підійшла до Мако й прикрила їй голову старою хустиною.

Через якийсь час у дворі загавкав собака, проте одразу ж замовк і лише лагідно скавулів. Мелано мерщій відчинила двері.

Серце мало не вистрибнуло з грудей у Тімсал-Мако, вона прикинулася, нібито спить, навіть не поворухнулась.

До кімнати ввійшов наш давній знайомий Глаха Бакрадзе. Він скинув мокру бурку й притулив до стіни, розв’язав башлик і відкинув з голови кобку. Плеската суконна шапка повисла в нього на поворозці за спиною. Поставив рушницю в куток, зсунув на бік пістолет, кинджал, шаблю й, ласкаво всміхнувшись, обняв Мелано. Жінка обхопила його за шию й пригорнулася всім тілом. Раптом гість почув чиєсь хропіння і здригнувся.

— Не бійся, життя моє, то наша хрещена, тертерова вдова; вона з’їла на ніч макових зерен і спить як убита...

Юнак, проте, недовірливо похитав головою. Щоб заспокоїти