Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

12.2

Приходжу в себе від відчуття міцних пальців, що стискають плечі. Ноги чомусь зовсім не тримають. І так хочеться припасти до великого чоловічого тіла. Нехай навіть хвостатого.

− Чому ви постійно це робите? – спалахую роздратовано, тільки-но почавши розрізняти перед собою обличчя на-агара. − Це ж мій розум. Моя особиста територія. Не можна так просто постійно вламуватися туди, куди вас не просять.

− Не можна? – саркастично здіймається брова Са-арда. − Дівчинко, нагадати тобі, на чиїй території ти зараз знаходиш-ш-шся? І з чийого дозволу?

Чорт. І крити нема чим. Але як же дратує!

− Тобто ви й надалі збираєтеся копирсатися в моїй голові при кожній нагоді? – примружуюся гнівно.

− Якщо знадобитьс-с-ся, − хижо посміхається він.

− І що ви там цікавого видивилися цього разу? – вигинаю брову. – Вас же не мої секрети цікавили. Знайшли щось варте уваги?

Здається, я знову спромоглася здивувати хвостатого. Он як спалахують очі здивовано… і схвально водночас. І що такого я сказала?

− Правильно. Хоча твої с-с-секрети мене також цікавлять. Наприклад, те дуже правильне ріш-ш-шення, яке ти так розумно прийняла вранці, займаючись приготуванням їжі для нас з братом.

Це він про що? Невже про мої роздуми, чи погоджуватися на їхню пропозицію? Чомусь нічого іншого на думку не спадає.

− Я не пам'ятаю, щоб щось таке важливе вирішувала, − підтискаю губи.

Адже я й справді сумніваюся ще. Мені важко переступити деякі свої рамки.

− Ні, маленька. Ти вже все виріш-ш-шила. Дуже розсудливо. Мені сподобалося те, як красиво ти все для себе аргументувала. Твій спосіб мис-с-слення мені дуже до смаку. Хоча на деякі моменти я із задоволенням навчу тебе дивитися трохи інакше.

− Яким чином? – підозріло примружуюсь. Чи не збирається він часом впливати на мої думки?

− Демонстрацією та новим дос-с-свідом, − багатозначно вискалюється в усмішці цей гад хвостатий.

І ось як тут не почервоніти? Надто вже очевидний натяк мені чується у його словах.

− Але крім «твоїх с-с-секретів» я видивився і ще дещо цікаве. Чому ти не сказала, що відчуваєш чийсь погляд?

− Коли? − здивовано витягується моє обличчя. А потім до мене доходить: − А-а-а, чорт, точно. Я й забула. Не надала цьому значення.

− Даремно. Будеш-ш-ш вчитися надавати, − повідомляє він. − Надалі розповідай мені всі свої дивні відчуття.

− А-а-а…

− Всі, Ж-ш-шеня, − припечатує. − Твій розум набагато сприйнятливіш-ш-ший, ніж ти думаєш. С-с-ильна свідомість, в якій напевно криються здібності, про які ти сама не підозрюєш-ш-ш, і сюрпризи, які я із задоволенням смакуватиму.

− Не боїтеся, що щось неприємне на смак трапиться? − фиркаю обурено.

Що він має на увазі? У мене є якісь надздібності? Але я нічого такого за собою ніколи не помічала. Хіба що людей читала без проблем. Але ж не думки, а так жести, міміку. Просто інтуїтивно вгадувала, хто що думає насправді. Сумніваюсь, що це можна хоч якось порівняти з їхніми вміннями.

− Мені подобається багатогранність с-с-смаку, − тягне змій із задоволеною усмішкою. Занадто задоволеною, з незрозумілих для мене причин. І змінює тему: − Шоа-дар скоро буде тут. Нагодуєш-ш-ш нас?

− Е-е-е, так. Звісно, − кліпаю очима, розгубившись від такого різкого переходу. – Гаразд, я тоді піду дороблю все.

І знову спішно тікаю.

Почуваючись дуже дивно. Так, ніби між нами щось незримо змінилося. Зрозуміти б ще, що саме.

Шоа-дар повертається за годину з гаком. Я до цього часу встигаю приготувати ще рибне філе, запечене з овочами, подібними до великих часникових зубчиків. Цю просту страву готувало моє лялькове альтер его в перший день нашої подорожі. І мені здалося, що до риби мої супутники особливо небайдужі.

І, саме коли я складаю на тацю все це, включаючи два «тазики» пельменів і кілька соусів до них на вибір, в харчовий відсік заглядає молодший змій. Слава небесам, у своєму звичайному, а не броньованому вигляді.

− М-м-м, як смачно пахне, − тягне він натхненно, прослизаючи в мій робочий простір. Наближається до мене, пробуючи язиком повітря і з цікавістю оглядаючи приготовану мною… вже, мабуть, вечерю.

− Вже все готове. Зараз я накрию стіл у кімнаті відпочинку, − повідомляю діловито, намагаючись не звертати уваги на те, що він уже буквально обтікає мене, нависаючи за спиною і заглядаючи в руки через мою голову. − Це теж земна страва, − киваю на пельмені, − сподіваюся, вам сподобається.

− Упевнений, що сподобається. Ос-с-станнім часом я невимовно захоплений усім земним, − мурчить змій-спокусник, обгладжуючи долонями мої стегна. Примушуючи нестерпне тіло тремтіти від насолоди.

Поставивши останню тарілку на тацю, я беруся за ручки.

− Можете, мене відпустити? − цікавлюся рівним тоном. – Щоб я могла це віднести.

− Відпуш-ш-щу, коли припиниш викати, − притискається він до моєї спини, тручись щокою об маківку. − Будь-які відстані між нами зайві.

Ек-хм, нічого собі твердження.

І не відпустить же, доки не погоджусь.

− Гаразд. Відпусти мене, будь ласка, − прошу ще раз. Так, як йому хочеться.

− Ос-с-сь так правильно. Розумниця, − хмикає Шоа-дар, але замість того, щоб просто відсторонитися, відсуває мене вбік і підхоплює тацю сам. − Ходімо. Я віднесу, а ти накриєш-ш-ш стіл.

− А може, тоді ви... ти сам? У цьому нічого складного, – зображую я невинний погляд. Ну дійсно, навіщо я їм там? Хіба що, як розвага.

− Не мож-ше. Вперед, Ж-ш-шеню, − нагадують мені моє місце на цьому кораблі.

Доводиться йти. Посторонившись, Шоа-дар пропускає мене вперед.

Са-ард досі кружляє біля столу, з хижим інтересом розглядаючи якісь нові зведення та голограми. Навіть нас не помічає.

− Брате, зроби перерву, нікуди ці дані від тебе вж-ше не дінуться, − кличе його Шоа-дар.

А я раптом знову відчуваю на собі чийсь чужий погляд. Настільки явно, що тілом пробігає озноб, змушуючи нервово озирнутися на всі боки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍